Глава 20

Це були дивні відчуття, бо спершу з’явився запах мокрого хутра. Ірена побачила, що знаходиться в коридорі маленької квартири і відчула радість – Деніза, думки якої вона читала, вирішила, що батьки зробили їй подарунок. Купили собаку! Дівчинка скинула взуття і побігла коридором, але наткнулася на високу постать у дверях. 

Це був батько, але тепер він нього відчувався той самий запах хутра та землі. Деніза завмерла, вона не бачила, коли цей чоловік у військовій формі повернувся з відрядження і майже його не впізнавала. Лише мати кружляла навколо й занадто голосно сміялась від радості. 

Потім вона побачила іншу картинку – вечерю і  стейк на тарілці батька. Майже сирий, червоний сік розтікався по блюду, і батько їв, не відриваючи очей від м'яса, не піднімаючи голови. Денізу це налякало і вона не могла проковтнути своє пюре.

Потім ніч,спрага, що змусила встати і піти попити води й ті два вогники – зеленувато-жовті, нерухомі, що дивились на неї з кінця коридору.

– Тату? – голос Денізи тремтів

– Іди спати, – відповів батько. Очі не зникли, вони світились, поки вона не зачинила за собою двері.

Далі все стало крутитися, як у прискореному кіно:

Мати на колінах біля її ліжка, шепоче, затиснувши дівчинці долоню: “Збирай тільки найулюбленіші. Тихо. Ні слова татові, ми поїдемо до бабусі!”

Вона дивилася на білі пальці матері, що тремтіли над блискавкою валізи, і ловила погляд, який раз у раз ковзав до дверей. А потім все зникло, наче накрило туманом. Ірена  спробувала пробитись, але натрапила непроникну стіну, бо хтось або щось закрили цей спогад.  

Запала абсолютна тиша, така сильна, що давила на вуха і відьма вже збиралася обірвати ритуал, коли марево зникло і вона опинилася в знайомому місці. Парк в центрі їхнього міста, той самий, закинутий, який влада котрий рік поспіль обіцяла відремонтувати. 

Тепер це спогад належав вже не маленькій дівчинці. Хранителька відчула, як Деніза хвилюється і зрозуміла, куди дівчина дивиться з таким очікуванням. Він був там, де закінчується асфальт і починаються дерева! Стояв за старою ялиною – той самий у хлопець у чорному худі, якого підстрелив Купер. Обличчя вона досі не бачила, тільки капюшон глибоко насунутий на очі, край підборіддя й тонку посмішку.

– Я чекатиму тебе, як стемніє, – сказав він. Голос був тихий, проникливий і чіпляв за серце. – На нашому місці біля лісу. Обіцяй, що прийдеш! 

Він простягнув руку, щоб відкинути капюшон, а далі Ірену наче хтось щосили штовхнув в спину. 

Вона судомно вдихнула, закашлялась і побачила над собою бліде обличчя Нолана.

– Дідько, Ірено, дивись на мене! Ти мене чуєш? 

Долоні міцно стискали її плечі. Нолан тряхнув її знову і вона відчула, що з носа стікає тоненька цівочка з металічним присмаком. Це повернуло до тями і відьма витерла кров рукою та сіла. 

– Припини! – вона потягнулася до склянки з водою і зробила кілька жадібних ковтків. – Зі мною все нормально.  

– Правда?  – його голос зривався. – Коли я зайшов… але краще не буду казати, що з тобою було. І ти ще накинулась на мене за те, що я загубив медальйон! 

Хранителька глибоко ковтнула повітря. Груди боліли, але голова поступово ставала ясною і вона повернулася до Денізи. Дівчина так само лежала на ліжку і здавалося міцно спала, тільки темний слід ще не зник на шиї. 

– Воно було того варте, ти мав рацію, Нолане, в усьому! Деніза сама пішла на побачення і знала того, хто потім на неї напав. Не знала тільки, хто він насправді, але тепер ми його знайдемо, бо це той самий хлопець, якого підстрелив Купер. До повні він не зможе цілком оговтатись і якщо з’явиться поруч…

– Я його почую!