Глава 19

Зараз не час розпитувати Нолана про минуле.

Ця думка знову повернулася до Ірени, поки вони піднімалися сходами. Попереду – Зоя з ключами від кімнати, за нею Нолан, що наче дитину ніс Денізу на руках. Сама відьма завершувала ходу і прислухалася до своїх відчуттів. 

Брудне місце. Не тому, що тут не прибрано, а через важку атмосферу постійної брехні. Нею, здається, були просочені навіть стіни! Дивно, що її коханець зміг так довго тут прожити, пів року – величезний термін і Зоя явно йому в цьому допомагала. 

Про цю жінку відьма не могла скласти власної думки. Вона була наче химера: водночас привітна до свого гостя, байдужа до непритомної дівчини і дуже холодна з Іреною. Права, слід віддати належне, Зоя дійсно нічого не питала. Будь-хто інший побоявся б пустити серед ночі постояльців з пораненою дівчиною, особливо враховуючи останні події. Викрадення. Поліцейські рейди. Попри все Ірена була вдячна, що їм дали притулок. 

Зоя зайшла до вбогої кімнати та клацнула вимикачем. Під стелею загорілася одна лампочка – слабка, але достатня, щоб розгледіти ліжко, накрите старою ковдрою, стілець у кутку та кілька гачків у стіні для одягу. Більше тут нічого не було. Нолан звичайним кроком пересік кімнату, поклав Денізу та перевірив їй пульс. Серце билося частіше. 

– Тобі ще щось треба? – Зоя оминала Ірену увагою. – Якщо потрібна випивка, скажи. 

– Ні, не зараз. Якщо можна принеси води, – коротко відповів він. Зняв куртку, недбало кинув на стілець. Як тільки він  відійшов від ліжка, де лежала Деніза  власниця “готелю” напружилась, взглядаючись в бліде личко. 

– Бинти, знеболююче? – вона повела підборіддям в бік дівчини.

– Вона не поранена, накачали якоюсь гидотою, – миттєво викрутився Нолан і Зоя лише кивнула та попрямувала до виходу. Мовчки зачинила за собою двері. 

Розмову важко було назвати спілкуванням, але Ірену зачепило за живе. Ці двоє розуміли одне одного майже без слів, з одного погляду! 

– А ти виявляється добре вмієш брехати, – хранителька скривила губи. – Думаєш вона тобі повірила?

– Яка різниця? – байдуже кинув Нолан. – Зоя не викличе копів, за це я можу поручитися, а брехня – частина життя, коли ти змушений роками ховатися. Я піду віджену машину подалі від входу, раптом сюди приїде поліція, нас не повинні знайти. 

Кроки Нолана стихли на сходах. Ірена лишилась сама і сіла на край ліжка біля Денізи. Поглянула на годинник. Часу залишалося обмаль, перша доза зілля слабшала, а дівчина не приходила в себе, навпаки дихала частіше, а під шкірою проступила чорна жилка. 

Ірена зітхнула, дістала з сумки пляшечку з вовчим аконітом та відкрутила кришку. В ніс ударив запах – різкий, той самий, який Нолан ненавидів і вважав найгіршим напоєм на світі. Деніза нічого не могла сказати, навіть якщо розділяла його думку, аж до того, як відьма влила їй в рот кілька рятівних крапель. 

Дівчина закашлялась, повіки одразу затремтіли, потім піднялись. Очі виявились сірими, каламутними від сну, але у їхній глибині блиснув зеленкуватий відблиск. Всього на мить, а потім зник і Ірена видихнула з полегшенням. 

– Де я?.. – голос пораненої був хрипким, ледь чутним. 

– Ти в безпеці, – відьма повернула її назад на подушку.  – Нічого не бійся, тобі тут ніхто не загрожує. Я дала ліки… від жару. Ти захворіла, але я не знаю, звідки ти і що з тобою сталося, щось пам’ятаєш? 

Руки відьми були сильними, але тримали обережно, майже по-материнськи. Дівчина голосно ковтнула, потім подивилась у стелю. Губи ворушились, наче вона намагалась ухопитися за спогади, але ті услизали. 

– Не знаю… – прошепотіла вона нарешті. – Я нічого не пам'ятаю. Тільки ліс, і що я бігла. Хто ви така?

– Тихо, – Ірена торкнулась її щоки, погладила по руці. – Я живу коло лісу і знайшла тебе сьогодні ввечері. 

– А він… його немає? – бідолашна спробувала підвестися і в очах з’явився справжній жах. 

– Ні, немає! Ми тут вдвох. Це був просто страшний сон, з тобою все нормально, не бійся. Ти все згадаєш, а поки що поспи ще трохи, я буду весь час поруч. 

Деніза кивнула й слухняно заплющила очі, дихання знову вирівнялось, але Ірена знала, що це ненадовго. Їй потрібні були відповіді – зараз, а не завтра вранці, коли вони будуть в дорозі. 

Відьма коливалась недовго. Можна було чекати, можна було залишити Нолана поруч на випадок перетворення Денізи,  але без її спогадів вони не знали, з ким мають справу, отже… Вихід був лише один. 

Правила ордену забороняли те, що вона збиралась зробити, ритуал дотику пам'яті був надто небезпечний. Відьма могла загубитись у чужому розумі, застрягти там, не повернутись. А якщо розум належить напівкровці, у якої всередині спить звір…

Вона глибоко зітхнула. Дістала срібний ніж, швидко надрізала подушечку пальця й провела  темну лінію по лобі Денізи. Потім прошепотіла слова, які знала напам'ять і яких боялася, й світ навколо непомітно згас.