Глава 18

Фари кидали попереду довгі жовті плями, і кожна з них здавалась Ірені прожектором. Вона трималась однією рукою за дверцята, другою – за чоло Денізи, а сама думала лише про те, щоб нікому не потрапити на очі. 

– Розкажи більше про це місце, про твій “санаторій” – попросила вона, аби чимось заповнити тишу – Чомусь я відчуваю, що ти брешеш мені, Нолане, або не кажеш всієї правди. Я повинна тобі довіряти. або ми не можемо бути разом.

Він відповів не одразу. У дзеркалі заднього виду було видно лише його очі: темні та насторожені

– Немає чого розповідати, це сталося ще до того, як ти мене знайшла, набагато раніше. Власне я не набагато кращий за батька Денізи, армія пройшлася по мені тими самими брудними чоботами. Я був без роботи, без квартири і без причини залишатись серед людей. Спав під мостом і на вокзалі по три години, прокидався від кожного шереху, поки одного разу не пощастило. Мабуть, у мене тоді була гарячка, погано все пам’ятаю, лише те, що мене підібрав якийсь чоловік. Він і привів з собою, – Нолан гмикнув. – Зоя нічого не питала – ні паспорта, ні грошей наперед, принесла аспірин, тарілку з їжею, – він зітхнув і провів рукою по очах, наче намагався стерти спогади. – Я жив там майже пів року. 

Отже, між ними дійсно щось було. Ірена хотіла розпитати далі, але проковтнула слова. Він розповів це без жалю, просто як про частину минуло, а у неї було власне і теж далеко не янгольське. 

– А інші мешканці? – відьма силою змусила себе змінити тему.

– Різні. Карткові шахраї, студенти, які не платять за навчання, парочки, яким потріне ліжко на ніч. Нікого небезпечного. 

Раптом попереду, за поворотом, замиготіли сині вогні. Патрульна машина стояла впоперек смуги, і двоє поліцейських зупиняли кожен автомобіль, світячи ліхтариком усередину.

– Дідько, – вилався собі під ніс Нолан – Тримайся міцніше! 

Він швидко здав  назад, потім убік, у вузький провулок між бетонними парканами. Ірена вчепилась у спинку сидіння, іншою рукою притискаючи до себе Денізу. Встигла помітити лише закинуту промзону, колючий дріт, переїзд. Нолан гнав без фар, аж поки не загнав машину у двір, де заглушив двигун. Тут не було ліхтарів і темряву можна було помацати, такою густою вона здавалася.

Тільки тепер він обернувся до неї через спинку сидіння, і їхні обличчя опинилися надто близько, так, що вона відчула тепло  подиху на своїй щоці. А ще вовчу сутність, яку розбудив адреналін – небезпечнішу за поліцію. 

– Тихо, – прошепотів він. – Нас тут не помітять, а якщо вийде інакше – просто тікай. Я з усіма прозберуся. 

– Навіть не думай! – прошипіла вона, але пальці вже стиснула рука і це був жест власника. 

Обоє замовкли тільки тому що патруль повільно проповз повз паркан, фари посвітили десь поруч, а потім все завмерло.Тільки тепер Ірена видихнула. 

– Ніколи не наказуй мені більше, Нолане! – відьма силою відібрала руку. – І не намагайся мене затримати, якщо я сама цього не хочу! Тисни на газ, поки вони не повернулися, у нас не залишилося часу! 

Ірену почало накривати дурним передчуттям. Хмари поступово розходилися, а з-за них час від часу виглядав краєчок місяця. Той самий, який міг розбудити в Денізі її нову сутність. Дочка альфи… 

Відьма поклала голову дівчини собі на коліна. Зараз Деніза здавалася такою вразливою, що важко було повірити – вовча кров у ній повинна бути дуже сильною! Навіть зілля могло просто не вистачити! Ірена скинула куртку і прикрила дівчину від променів місяця, що проникали у автівку. Ще не повня, але дуже близько…

 Машину знову підкинуло на черговій ямі. 

– Приїхали. – Нолан загальмував перед будинком із облупленою штукатуркою. – Я піду першим, а ти залишайся тут і не виходь, поки я не скажу!  

– Подивись на мене, – наказала Ірена. – Амулет на тобі?

Він мовчки потягнув за срібний ланцюжок. Витерта стара підвіска тьмяно поблискувала і від серця у відьми відлягло. 

– Не знімай! – вона кивнула в бік неба, яке ставало світлішим. – Я чекатиму п’ять хвилин і якщо ти не повернешся…

– Повернуся, і ти добре знаєш чому!   

Нолан тихо прикрив дверцята, пройшов до будинку і постукав: три короткі, один довгий. Від того, чи відчинять їм зараз, залежало все і Ірена не зводила погляду з дверей, аж поки вони не відчинилися. 

– Довго ж тебе не було, – відьма вловила жіночий голос. – Заходь, твоя кімната вільна!