Поцілунок відьми

Ніч за стінами замку була темною та холодною, але Ейпріл була налаштована рішуче. Сьогодні був її останній шанс, остання можливість спіймати птицю щастя за хвіст і отримати пропуск до Академії Чотирьох стихій. Про вступ в академію Ейпріл марила ще з дитинства, ще з того часу, коли її кузина Бейлі приїхала на літні канікули і розповідала Ейпріл неймовірні історії про академію, викладачів, студентів, про міфічних тварин та здібності, котрими кожен наділений. 

Та потрапити до академії було не просто, принаймні це могли не всі. Академія Чотирьох Стихій не приймала слабких: щоб оволодіти вогнем чи водою, кандидат чи кандидатка мали спочатку довести, що мають здібності і вміють забирати силу в інших, створювати ілюзію, підкоряти свідомість інших, змінювати хід подій. 

— У тебе все вийде! — запевнила себе Ейпріл, стискаючи у руці флакон із зіллям. Рецепт був простий і вимагав лише одного: знайти простодушного смертного з великим запасом удачі, звабити його і через поцілунок випити його везіння до краплі. З цією магічною “батарейкою” вона б з легкістю пройшла випробування стихій. 

Ейпріл поправила плащ та сукню і зайшла до корчми. Цього вечора всередині було людно: сп’янілі селяни, галасливі торговці, веселі подорожуючі і усміхнені дівчата, котрі розносили кухлі пива. Потенційних жертв було чимало і Ейпріл окинула поглядом приміщення, вибираючи з усіх когось, хто сьогодні стане для неї обраним. Більшість відвідувачів корчми не викликали у неї жодних емоцій, аж раптом у кутку, в тіні, вона помітила його — самотнього подорожнього у пошарпаному дорожньому плащі. Він не пив нічого і не долучався до загального галасу і здавалося, що він зовсім випадково забрів сюди. Але те, що він був один, зрештою, було лише на користь. 

“Він ідеальний”, — подумала Ейпріл. — “Від такого простолюдина я отримаю стільки вдачі, що вистачить на цілий факультет”.

Дівчина змастила губи зіллям і підсіла поруч.

— Дорога нині небезпечна, — прошепотіла вона, торкаючись його руки.

Подорожній підняв голову. Його обличчя було шрамованим, а погляд — холодним та проникливим. Він не посміхнувся, але й не відштовхнув її.

— Тому ти подорожуєш одна? Дівчата без охорони, то легка здобич, — мовив він тихом спокійним тоном, але Ейпріл не слухала. 

Вона діяла швидко: притягнула його за комір і впилася в його губи палким, отруйним поцілунком. Але замість очікуваного припливу сили, Ейпріл відчула, як її власне серце завмерло. Зілля на губах миттєво перетворилося на попіл і замість людської вдачі вона вдихнула холодний, мертвий запах ладану та заліза.

Чоловік повільно відсторонив її. З-під його плаща блиснув срібний ланцюг із печаткою — символом Інквізиції. 

— Ти помилилася адресою, відьмо, — його голос був таким же тихим і сухим. — Я не маю вдачі для тебе, але без подарунку не залишу. 

Ейпріл спробувала вимовити заклинання, але її магія згасла, щойно вона торкнулася його губ своїми. Інквізитори були поглиначами магії і шанси на порятунок згасали на очах. Ейпріл відчула, як сили покидають її, як тіло стає вялим, а мозок затягує туманом. Її кінець був близьким. 

— Твоє зілля намагалося вкрасти те, чого немає, — продовжував говорити чоловік, замикаючи на її зап’ястку кайдани з холодної сталі. — Натомість ти дала мені те, що я шукав — доказ твого злочину.

Ейпріл подивилася на свої руки. Срібло обпікало шкіру, витягуючи залишки її сил. Академія тепер була лише далекою мрією, а поцілунок, який мав дарувати їй велич, став її вироком.

— Ходімо, — кинув інквізитор, виводячи її в ніч. — Сьогодні ти не станеш магинею. Але ти станеш чудовим прикладом того, чому відьмам не варто цілувати незнайомців.