Розділ 15.1

Коли Емілія вийшла на сцену, щоб отримати свою нагороду, Георгій дивився на неї, і його серце шалено калатало. Він бачив її перемогу, її силу, її красу. Він розумів, що вона перемогла не лише в конкурсі, але й у житті. Вона довела, що вона може бути щасливою без нього. І це було для нього найболючішим.
Він не міг дозволити, щоб вона його покинула. Він не міг дозволити, щоб його життя, яке було таким порожнім без неї, стало ще порожнішим. Він вирішив, що він повинен щось робити. Він повинен був боротися за своє кохання.
Коли Емілія зійшла зі сцени, Георгій підійшов до неї. Він був сповнений рішучості, але в його очах був страх.
"Еміліє, – сказав він, і його голос був сповнений відчаю. – Я... я хочу з тобою поговорити. Будь ласка, вислухай мене".
Вона подивилася на нього, і в її очах не було ні гніву, ні злості, лише байдужість. Ця байдужість була для нього найболючішою.
"Я не хочу нічого слухати, – сказала вона, і її голос був холодним. – Я... я просто хочу бути сама. Я... я хочу жити далі".
Вона розвернулася і пішла, але Георгій не відступив. Він знав, що він повинен щось зробити. Він повинен був її зупинити.
Він наздогнав її і взяв її за руку. "Еміліє, – сказав він, і його голос був сповнений рішучості. – Ти... ти не знаєш правди. Ти... ти не знаєш, що сталося".
"Я знаю все, – відповіла вона. – Я бачила твої фотографії з Наталією. Я бачила, як ви були щасливі. Я бачила, як ти мене зрадив. І я... я не можу тобі цього пробачити".
"Еміліє, це неправда, – сказав він, і сльози навернулися на його очі. – Я... я не кохаю її. Я кохаю тебе. Я завжди тебе кохав. І я... я все тобі поясню. Просто... просто дай мені шанс".
Емілія подивилася на нього, і в її очах з'явилася надія. Вона не могла повірити, що він бреше. Вона не могла повірити, що він її зрадив. Але вона також не могла повірити, що він говорить правду.
"Добре, – сказала вона, і її голос тремтів. – Ми... ми поговоримо. Але... але я не обіцяю, що я тобі повірю".
Вони сіли в кав'ярні, що знаходилася неподалік. Вона сиділа, дивлячись на нього, її обличчя було блідим, а в очах була надія. Він почав розповідати їй про Наталію. Про те, що вона була його асистенткою, про те, що вона була закохана в нього. Про те, що вона сама викладала фото в соціальні мережі, щоб він звернув на неї увагу, щоб він її покохав.
"Я... я не знав про це, – сказав він, і його голос був сповнений жалю. – Я... я не знав, що вона це робить. Я... я був таким дурнем. Я... я повинен був тобі зателефонувати. Я... я повинен був тобі розповісти".
Емілія слухала його, і її серце тануло. Вона бачила біль у його очах, вона відчувала його відчай. Вона розуміла, що він не бреше. Вона розуміла, що він її кохає.
"Георгію, – прошепотіла вона, і сльози потекли по її щоках. – Я... я так тебе кохаю. І я... я так тебе боялася втратити".
Він підійшов до неї, і, обійнявши її, поцілував. Це був поцілунок, наповнений любов'ю, прощенням, надією. Вони були разом. Вони були в Токіо. І їхнє кохання, що пройшло через багато випробувань, тепер було сильнішим, ніж будь-коли.