Розділ 14.1

Літак приземлився в міжнародному аеропорту Наріта, і Емілія, зробивши глибокий вдих, вийшла в новий для себе світ. Токіо зустрів її незвичним поєднанням ультрасучасності та давніх традицій. Скляні хмарочоси, що стрімко злітали до неба, миготіли неоновими вогнями, а поруч із ними тихо шепотіли вітерцем віковічні дерева в парках, що були схожими на оази спокою.
Вона сіла в поїзд, що прямував до центру міста, і за вікном пропливали нескінченні ряди будівель, що були схожими на гігантські конструктори. Люди, одягнені в ділові костюми, читали книги або переглядали щось у своїх смартфонах. Повітря було наповнене шумом метро, голосами незнайомих людей, ароматами їжі, що доносилися з численних кафе. Це місто жило своїм, особливим життям, і Емілія відчувала, як її серце починає битися в його ритмі.
Вона заселилася в готель, що знаходився в районі Сіндзюку. З вікна її номера відкривався неймовірний вид на місто, що ніколи не спить. Міріади вогнів, що спалахували в темряві, створювали магічну атмосферу, і Емілія, дивлячись на це видовище, відчувала, як її душа заповнюється надією.
Вона вирішила прогулятися, щоб розвіятися та осмислити ситуацію. Вона одягла вишукану шовкову сукню синього кольору, яка підкреслювала її ніжну фігуру. Її довге волосся було зібране у високий хвіст, що додавало її образу елегантності. Вона зробила легкий макіяж, який підкреслював її зелені очі, що були сповнені рішучості.
Коли вона йшла вулицею, вона відчувала на собі погляди. Люди дивилися на неї, на її красу, на її впевненість. Вона знала, що вона гарна, але зараз вона не думала про це. Вона думала про свою роботу, про свій проєкт, про Георгія. Вона знала, що завтра вона зустрінеться з ним, і вона повинна бути готова.
Вона зайшла до невеликого кафе, де продавали традиційні японські солодощі. Вона сіла за столик, і, дивлячись на людей, що проходили повз, вона думала про своє життя, про свій шлях. Вона пройшла через багато випробувань, але вона завжди була сильною. Вона завжди була готова боротися за своє щастя.
Вона згадала слова Олега Петровича про те, що вона має конкурувати з проєктом Георгія. Вона розуміла, що це буде нелегко, але вона також знала, що вона не може відступити. Вона мала довести, що вона чогось варта. Вона мала довести, що вона може жити без нього.