Розділ 7.

Повернення до Києва після тижня, проведеного в тиші та спокої, було для Емілії та Георгія не лише подорожжю, а справжнім символом їхнього нового етапу. Вони їхали в його машині, тримаючись за руки, і атмосфера між ними була наповнена теплом та ніжністю. Сільські дороги, що раніше здавалися безкінечними, тепер пролітали як мить.
"Я так рада, що ти приїхав, Георгію, – прошепотіла Емілія, дивлячись на нього. – Я не знаю, що б я робила, якби ти не знайшов мене".
"Я не міг інакше, – відповів він, посміхаючись. – Ти знаєш, що я ніколи б не дозволив тобі втекти від мене".
Їхню ідилічну подорож перервав раптовий сильний удар. Машина смикнулася, і Георгій, різко натиснувши на гальма, зупинився на узбіччі.
"Що сталося?" – запитала Емілія, і її серце почало шалено калатати.
"Здається, ми на щось наїхали", – сказав він, виходячи з машини.
Емілія вийшла за ним. Коли вони обійшли машину, то побачили, що переднє колесо було пробите. Георгій зітхнув, його обличчя стало напруженим.
"Я не можу повірити, – сказав він. – Це була чиясь іграшка. Виглядає як металева конструкція".
Емілія нахилилася, щоб подивитися. На землі лежав великий металевий іграшковий робот, який, здавалося, був навмисно залишений на дорозі. Вона відчула, як її серце опускається в п'яти. Це не було випадковістю. Це була пастка.
"Хто міг це зробити?" – запитала вона.
Георгій подивився на неї, і в його очах була злість. "Я не знаю. Але я впевнений, що це не було випадково".
Він почав міняти колесо, але його руки тремтіли. Він відчував, як уся його злість і розчарування наростають. Він не міг повірити, що хтось міг так вчинити.
"Георгію, – сказала Емілія, і її голос був сповнений тривоги. – Це… це може бути хтось з наших колег. Хтось, хто не хоче, щоб ми були разом".
Георгій зупинився і подивився на неї. "Я знаю. Я про це теж думав. Але хто? Хто міг так ненавидіти мене?"
"Можливо, це не тебе, а мене, – прошепотіла вона. – Можливо, це Віра. Вона не виглядала щасливою, коли побачила нас разом".
Георгій похитав головою. "Я не думаю, що вона могла б зайти так далеко. Але я не можу цього виключати. У будь-якому випадку, ми повинні бути обережними".
Він швидко закінчив міняти колесо і вони продовжили подорож. Але атмосфера в машині вже не була такою теплою. На її місце прийшла напруга і тривога. Вони відчували, що їхнє щастя знаходиться під загрозою, і вони повинні бути готовими до всього.
Коли вони нарешті приїхали до Києва, вони вийшли з машини і обійнялися. "Я не дозволю, щоб хтось нас розлучив, Еміліє, – сказав Георгій. – Я кохаю тебе, і я буду боротися за наше щастя".
Емілія кивнула, і в її очах були сльози. Вона знала, що їхні почуття були сильнішими за будь-яку перешкоду, але вона також розуміла, що їхня історія тільки починається, і що їм доведеться пройти через багато випробувань, перш ніж вони зможуть бути разом.
Але що чекає на них далі? Чи зможуть вони розгадати, хто за ними стежить та подолати всі перешкоди, які на них чекають?