Розділ 6.3

Несподівано для себе, Емілія провела в селі майже тиждень. За цей час вона повністю відновила сили, а слова тітки Тамари дали їй необхідну впевненість. Вона знову почувалася собою, готовою повернутися до Києва і боротися за своє щастя. Вона навіть вже збиралася зателефонувати Георгію, щоб повідомити, що повертається, як раптом у дворі почувся звук автомобіля.
"О, хтось приїхав", – сказала тітка Тамара, дивлячись у вікно. – "Ніколи не бачила такої машини в нашому селі".
Емілія подивилася у вікно і відчула, як її серце завмирає. Це був він. Георгій. Він вийшов з машини, його висока, статна фігура була одягнена у простий, але елегантний одяг, і він виглядав таким незвичним у цій сільській атмосфері, але водночас таким бажаним.
"Георгію, що ти тут робиш?" – запитала Емілія, її голос тремтів від здивування.
"Я шукав тебе, – відповів він, підходячи до неї. – Я не міг знайти спокою, коли ти поїхала. Я не міг працювати. Я не міг спати. Я просто... знав, що повинен тебе знайти".
Він підійшов до неї і обійняв її, і Емілія відчула, як її серце починає битися швидше. Вона обійняла його у відповідь, відчуваючи його тепло і запах, і розуміла, що її місце – поруч з ним.
Тітка Тамара, побачивши цю сцену, обережно відійшла, даючи їм час наодинці.
"Я так боялася, Георгію, – прошепотіла Емілія. – Я боялася, що ти повернешся до неї. Я боялася, що я не зможу з нею змагатися".
"Еміліє, – сказав він, відірвавшись від неї і дивлячись їй в очі. – Ти не маєш з нею змагатися. Ти не маєш бути як вона. Ти маєш бути собою. І я кохаю тебе за те, яка ти є. Я кохаю твої зелені очі, твоє сонячне волосся, твою ніжність. Я кохаю тебе, і я не хочу нікого іншого".
Його слова були такими щирими, такими переконливими, що Емілія відчула, як її останні сумніви розвіюються.
Того вечора вони сиділи на веранді, дивлячись на зоряне небо. Тітка Тамара приготувала вечерю, і вони сиділи разом, розмовляючи про все на світі. Георгій розповів їй про свою роботу, про свої плани, про своє життя. Емілія розповіла йому про своє дитинство, про своє село, про свої мрії.
Вони відчували, що вони можуть говорити одне з одним про все, що завгодно. Їхня розмова була легкою, але водночас глибокою, і вони відчували, що їхні душі з'єднуються.
Коли тітка Тамара пішла спати, вони залишилися удвох. Нічне повітря було свіжим, і вони сиділи поруч, тримаючись за руки. Їхні погляди зустрічалися, і вони розуміли, що слова більше не потрібні.
Георгій повільно нахилився до неї, і його губи торкнулися її. Це був поцілунок у тиші, під зірками, і він був сповнений ніжності та кохання. Емілія відповіла на його поцілунок, обійнявши його за шию, і вони стояли, обіймаючись, дивлячись на зоряне небо, і відчуваючи, як їхні душі з'єднуються в єдине ціле.
Наступного дня вони повертатимуться до Києва, до своєї роботи, до своїх проблем. Але вони вже не були самі. Вони були разом. І вони були готові до всього, що на них чекає, бо вони мали одне одного.