Розділ 6.2

Автобус, поскрипуючи, зупинився на невеличкій площі, що слугувала центром села. Емілія вийшла, вдихаючи на повні груди свіже, наповнене ароматами трав повітря. Тут панувала тиша, яка була такою бажаною після гамірного Києва. Її зустрічала тітка Тамара, невисока, але міцна жінка з добрими, трохи втомленими очима та сивою косою, що спадала по плечах. Її обличчя було викарбуване зморшками від сонця та важкої праці, але кожна з них говорила про мудрість та доброту.
"Емілієчко, рідненька!" – вигукнула тітка, міцно обіймаючи її. – "Я так чекала на тебе! Ти так змарніла, дитинко. Ходімо швидше додому, я накрила на стіл".
Емілія відчула, як її серце тане від тітчиної любові. Вони йшли вулицею, що була засипана піском, а навколо розкинулися невисокі будиночки, потопаючи в зелені. У саду біля тітчиного будинку пахло малиною, а на столі в хаті вже стояла велика миска з борщем, свіжоспечений хліб та пироги з вишнями. Це було саме те, що їй було потрібно – тиша, спокій та домашнє тепло.
Протягом дня Емілія допомагала тітці на городі, збирала ягоди, а ввечері вони сиділи на веранді, дивлячись на захід сонця. Тітка Тамара не ставила питань, вона просто була поруч, дозволяючи Емілії самій розібратися в своїх думках. Вона відчувала, що її племінниця не просто втомилася, а щось її турбувало, і вона знала, що найкраща допомога в таких випадках – це любов і терпіння.
Коли сонце спустилося за обрій, і над селом з’явилися перші зірки, Емілія почала говорити. Вона розповіла тітці про Георгія, про поцілунок у темряві, про їхню спільну роботу, про їхні почуття. Вона розповіла про Віру, про її впевненість та про свій страх, що він, Георгій, повернеться до неї.
Тітка Тамара, слухаючи її, не перебивала. Вона лише зрідка кивала головою, а її очі були сповнені розуміння. Коли Емілія замовкла, тітка обережно взяла її за руку.
"Емілієчко, – тихо промовила вона. – Слухай мене уважно. Любов – це не змагання. Ти не маєш бути кращою за ту жінку. Ти маєш бути собою. Якщо цей чоловік тебе кохає, то він кохає тебе за те, яка ти є. За твої зелені очі, за твоє довге сонячне волосся, за твоє добре серце".
"Але що, якщо він повернеться до неї?" – прошепотіла Емілія, і її очі наповнилися сльозами.
"Тоді він не вартий тебе, – впевнено відповіла тітка. – Але я не вірю в це. Я бачу, як ти говориш про нього, і я бачу, як ти його кохаєш. Не відмовляйся від свого щастя через страх. Повір у нього. Повір у себе".
Слова тітки Тамари були для Емілії як бальзам. Вона відчула, як її страхи починають відступати, а на їхнє місце приходить рішучість. Вона зрозуміла, що вона не має боятися. Вона має боротися за своє щастя.
Тієї ночі, засинаючи, Емілія вперше за довгий час відчула спокій. Вона знала, що тітка Тамара права. Вона не повинна була порівнювати себе з іншими. Вона має бути собою. І вона була готова повернутися до Києва, щоб боротися за свою любов.