Розділ 6 .1

Слова Георгія, що були сповнені рішучості, не змогли повністю розвіяти хмари, що нависли над Емілією. Вона дивилася на нього, на його чесне, відкрите обличчя, і вірила, що він говорить правду. Але спогад про Віру, про її впевнений погляд і саркастичний сміх, не відпускав її. Емілія почувалася розгубленою, її впорядкований світ знову дав тріщину.
Тієї ночі вона не могла спати. Вона думала про Віру, про її красу, про її впевненість. Вона думала, що вона, Емілія, ніколи не зможе зрівнятися з такою жінкою. Вона знову відчула себе маленькою і нікчемною. Вона не могла бути впевнена в собі, коли її суперниця була такою сильною. Вона боялася, що Георгій, рано чи пізно, повернеться до Віри, що він знову піддасться її чарам.
Вранці Емілія прокинулася з головним болем і порожнечею в душі. Вона не могла піти на роботу. Вона не могла бачити Георгія. Вона знала, що він буде намагатися розвіяти її сумніви, але вона не могла слухати його. Їй потрібен був час, щоб розібратися в своїх почуттях.
Емілія взяла телефон і зателефонувала до свого директора, Олега Петровича. "Олег Петрович, – сказала вона, і її голос тремтів. – Я не можу сьогодні прийти на роботу. Я... мені потрібен відгул".
"Еміліє, щось сталося? – запитав він, і в його голосі була тривога. – Ви в порядку?"
"Я в порядку, – збрехала вона. – Просто мені потрібно... відпочити. Я дуже втомилася".
Олег Петрович, хоч і був занепокоєний, не став наполягати. Він розумів, що Емілії потрібен час, і він дав його їй. "Гаразд, Еміліє. Відпочивайте. Ми впораємося без вас. Зателефонуйте мені, якщо вам щось буде потрібно".
Поклавши слухавку, Емілія почала швидко збирати речі. Вона знала, куди їй потрібно. Вона повинна була поїхати туди, де її серце завжди знаходило спокій – до своєї тітки Тамари в село. Там, у тиші, у спокої, вона могла б розібратися в своїх почуттях.
Вона зателефонувала тітці, і її голос був сповнений тривоги. "Тітко Тамаро, – сказала вона. – Я можу приїхати до тебе? Мені потрібно... побути наодинці".
"Звісно, мила моя, – відповіла тітка Тамара. – Я завжди чекаю на тебе. Приїжджай. Я приготую твій улюблений борщ і пироги".
Сльози навернулися на очі Емілії. Вона була вдячна тітці за її турботу, за її любов. Вона розуміла, що тільки там, у тиші, вона зможе знайти спокій.
Коли вона виходила з квартири, її телефон задзвонив. Це був Георгій. Вона подивилася на екран і не відповіла. Вона не могла говорити з ним. Їй потрібна була тиша. Їй потрібен був час.
Вона сіла в автобус, який відвіз її з гамірного міста в тихе, спокійне село. За вікном пропливали знайомі пейзажі – поля, ліси, річки. Її серце поступово заспокоювалося, але вона знала, що це лише тимчасово. Вона знала, що їй доведеться повернутися до Києва, до Георгія, до Віри. Вона знала, що їй доведеться боротися за своє щастя.
Що, на вашу думку, Емілія робитиме в селі? Як вона розбереться зі своїми почуттями? І що робитиме Георгій, коли дізнається, що вона поїхала?