Розділ 4.2

Над Львовом повільно опускалися сутінки, огортаючи стародавні вулички та площі м’яким, золотавим світлом. Після робочої вечері з інвестором, яка пройшла у теплій, але діловій атмосфері, Георгій та Емілія залишилися удвох.
"Що ж, робочу частину виконано, – сказав Георгій, пропонуючи Емілії руку, щоб допомогти їй спуститися сходами. – Тепер можна і трохи розслабитися. Тут, неподалік, є кав'ярня, де подають найкращу каву у місті. Що скажете?"
Емілія, знову-таки, не мала причин відмовлятися. Вона втомилася від постійної напруги та внутрішньої боротьби, і перспектива просто посидіти, випити кави та насолодитися атмосферою старого міста здавалася привабливою.
Вони зайшли до невеличкої, але затишної кав'ярні, яка приховувалася в одному з двориків. Повітря було наповнене ароматом кави, шоколаду та спецій. Їх посадили за маленький столик біля вікна, звідки відкривався вид на бруковану вулицю, освітлену старовинними ліхтарями. Георгій замовив каву, а для Емілії – гарячий шоколад з маршмелоу, ніби знаючи, що саме це їй сподобається.
Цей жест, ця уважність, знову змусила Емілію відчути дивне тепло. Вони говорили про мистецтво, про книги, про життя. Георгій виявився надзвичайно обізнаним та ерудованим, і Емілія помітила, що їй було легко і цікаво з ним спілкуватися. Він не намагався домінувати в розмові, а навпаки, слухав її з щирим зацікавленням, ставлячи питання, які змушували її замислюватися і ділитися думками, які вона зазвичай тримала при собі.
"Ви дивовижна, Еміліє, – раптом сказав він, дивлячись їй прямо в очі, і в його погляді було стільки тепла, що вона знову відчула, як палають її щоки. – У вас незвичайне поєднання м’якості та внутрішньої сили. Це справді захоплює".
Емілія збентежено відвела погляд, але вже не могла так легко відмахнутися від його слів. Вона відчувала, що її захисна стіна дає тріщину. Її принципи та професійні обіцянки раптом здалися не такими вже й важливими перед цією щирою увагою та симпатією.
Коли вони вийшли з кав'ярні, Львів вже спав. Порожні вулиці, освітлені ліхтарями, здавалися ілюстрацією до якоїсь романтичної історії. Вони йшли поруч, і Емілія відчувала, як легкий, але постійний магнетизм тягне її до Георгія. Їй хотілося, щоб ця прогулянка ніколи не закінчувалася.
Підходячи до готелю, вони піднялися сходами до її номера. Атмосфера була настільки напруженою, що повітря здавалося густим. Емілія розуміла, що це критичний момент. Їй потрібно було попрощатися і піти, перш ніж щось станеться.
"Що ж, дякую за чудовий вечір, Георгію, – сказала вона, шукаючи ключ у сумочці. – Зустрінемося завтра на сніданку".
"На добраніч, Еміліє, – відповів він, зупиняючи її, коли вона вже збиралася відчиняти двері. – Цей вечір був для мене дуже важливим".
Він нахилився, і Емілія, завмерши, приготувалася до поцілунку. Але замість губ, вона відчула ніжний дотик до своєї щоки. Це був легкий, але такий ніжний і впевнений поцілунок, що у неї перехопило подих. Цей дотик був просякнутий тією ж теплотою і невимовним магнетизмом, що й той, у темряві кінотеатру. Він не був пристрасним, він був скоріше ніжним нагадуванням, яке змусило її серце завмерти.
Коли він відсторонився, вона побачила в його очах щось, що змусило її серце шалено калатати: він дивився на неї, наче згадав. Наче він нарешті зрозумів, що вона – це та сама загадка, яку він так довго шукав.
"На добраніч, Еміліє", – повторив він ледь чутно, і в його голосі прозвучали нотки незрозумілої емоції.
Вона кивнула, не в змозі вимовити й слова. Відчинивши двері, вона зайшла всередину, і, притулившись до них, відчувала, як її тіло тремтить. Її захисна стіна була зруйнована. І тепер вона зрозуміла, що той поцілунок в кінотеатрі не був випадковістю. Це була доля, яка тепер наздогнала її, і вона вже не могла від неї втекти.
Як тепер Емілія поводитиметься з Георгієм, знаючи, що він, можливо, її впізнав?