Розділ 3.2

Дні, що настали після їхньої першої спільної наради, стали для Емілії справжнім випробуванням. Кожна зустріч з Георгієм, кожен його погляд, навіть випадковий дотик руки до паперів на столі – все це нагадувало їй про той самий поцілунок. Вона відчайдушно намагалася придушити в собі цю дивну, майже нестерпну впевненість: це був він.
Її раціональний розум, її внутрішній архітектор, що завжди прагнув порядку та логіки, кричав: "Забудь! Це була випадковість! Це не має значення!" Вона намагалася переконати себе, що це лише її уява, що вона просто шукає розгадку тієї ночі і підсвідомо приписує її Георгію через його привабливість і той загадковий ореол, що його оточував.
Але щоразу, коли він нахилявся над кресленнями, щоб обговорити деталь, і Емілія відчувала легкий, знайомий аромат його парфумів, її серце робило болісний кульбіт. Коли його погляд на мить затримувався на її очах, Емілії здавалося, що він ось-ось згадає, що прочитає її думки. Вона щосили намагалася виглядати спокійною, зосередженою, абсолютно професійною, адже їх поєднувала робота, а не якісь ефемерні спогади про поцілунки в темряві.
"Якщо це дійсно Георгій, то про будь-які стосунки не може бути й мови", – повторювала вона собі знову і знову, щовечора, повертаючись додому. Її кар'єра була для неї понад усе. Вона вклала стільки сил, стільки мрій у свою роботу. А роман з партнером по проєкту – це був би катастрофічний конфлікт інтересів. Це могло б поставити під загрозу не лише її репутацію, а й успіх усього проєкту. Вона не могла ризикувати цим.
Емілія згадувала слова свого наставника: "Архітектор має бути холоднокровним і розсудливим. Емоції – ворог об'єктивного погляду". І вона прагнула відповідати цьому ідеалу. Вона була професіоналом. А випадковий поцілунок у темряві не мав би жодного впливу на її роботу.
Вона зосередилася на кожній деталі проєкту, проводячи ще більше часу в офісі, уникаючи прямих розмов з Георгієм, якщо це не стосувалося суто робочих питань. Коли він пропонував затриматися, щоб обговорити щось поза робочим часом, вона чемно відмовлялася, посилаючись на інші плани. Це було важко, адже частина її бажала дізнатися більше про нього, розгадати цю таємницю. Але інша частина, та, що відповідала за її самозбереження і професійне зростання, рішуче блокувала будь-які спроби зблизитися.
"Це буде заважати", – шепотіла вона собі. Заважати їхній роботі, їхнім відносинам, її кар'єрі. Вона знала, що романтичні стосунки на роботі часто призводять до ускладнень, пліток, а в їхньому випадку, коли Георгій був інвестором, це могло обернутися справжнім скандалом.
Проте, незважаючи на всі її зусилля, поцілунок не відступав. Він був немов клеймо на її серці, яке неможливо було стерти. У голові звучали його слова, а у пам'яті виникали фрагменти того моменту. Емілія розуміла: вона може спробувати забути, але її тіло і душа вже пам'ятали. І це протиріччя між розумом і почуттями виснажувало її, роблячи її вразливою. Вона хотіла, щоб це було лише ілюзією, аби їй не довелося боротися з цими новими, небезпечними почуттями. Але глибоко всередині вона знала, що це не ілюзія.
Як довго Емілія зможе приховувати свої почуття та спогади про поцілунок? Чи зможе вона повністю відмежуватися від Георгія, незважаючи на їхню спільну роботу?