Глава 1. " В очікуванні дива"

 Яскраві промені сонця, яке незабаром скраситься в червоний колір, освітлюють вулицю, таку знайому деяким з дитинства. Ліхтарі ще не ввімкнені, проте вже додають їй витонченості.

 Тихо. Легкий весняний вітерець колихає зелене листя на гілках дерев, шелест якого створює мелодію для цього затишного місця. Алеї, обрамлені з обох боків зеленою травою, як оправа дорогоцінного каменю, створюють візерунок, який вірним чином обрав дизайнер цього місця.

 Десь віддалено лунає дитячий сміх, надаючи цьому моменту певний шарм. За сміхом лунає говір — на вулиці з'явилися дівчата, які моційно щось обговорюють.

— Мені потрібно підготувати для неї вечірку. Ми повинні відсвяткувати її день народження. - говорить дівчина з довгим волоссям, розмахуючи парасолькою.
— Нащо взагалі ти брала її? Не боїшся зачепити мене? — запитує інша, відходячи та зупиняючись.
— Ох. Вибач. Ти знаєш, що я нервую. Що ще залишалось? Та й очікувався дощ, — ось я і взяла її з собою,- прибираючи парасольку в сумку, вона зупиняється та продовжує розмову: — Що будемо робити? Вона заслуговує невеличке свято зі своїми подругами.
— Але ж вона відмовилась від святкування. Їй потрібно закінчити роботу в відділені — для неї це важливо. — говорить руденька дівчина з невеличкими веснянками на обличчі.

 Після цих слів у повітрі повисла тиша, тільки де-не-де чути вітер і щебет птахів. Дівчата задумливо продовжують шлях. Через кілька хвилин вони відновлюють розмову, покидаючи алею, залиту помаранчевим сяйвом. Ось і настав довгоочікуваний захід сонця.

 У цей час за два квартали від цього місця в одному із придорожніх кафе хлопець чекає на свою дівчину з другою чашкою кави. У вазі, яка стоїть посеред столу знаходяться квіти, напевно, призначені тій самій дівчині, яку все ще чекав молодий чоловік. Букет із різноманіттям кольорів надавав цьому місцю святковості, а промені сонця, що гралися на пелюстках троянд навіть через скло, додавали атмосфері відчуття вишуканості. Він знову та знову поглядає на годинник на своїй руці. 

 "Запізнюється" — думає він і дістає телефон із правої кишені, щоб подзвонити. Знаходить її номер в останніх набраних і викликає. Гудки. Один...Два...Три... Відповіді немає. Хвилюється. Дзвонить ще раз — знову те саме.

 "Де ж вона? Учора все було добре, ми домовилися зустрітися тут після роботи" — думає хлопець, перебираючи телефон із руки в руку. Застигає. Мабуть, щось згадав — вмикає телефон і продовжує шукати номер, вже її подруги.

 Ніхто не звертає уваги на хлопця, який все більше походить на хмару. За сусіднім столиком сидить дівчина та п'є какао, роблячи олівцем помітки у блокноті, іноді користуючись ластиком. Ось вона відклала олівець і зосередилась на написаному. Пробігшись очима по літерах, які так впевнено виведені на папері, їй неначе здалося що все це дурня і вона відштовхнула від себе блокнот, подарований мамою на свято, і той з неохотою поповз далі по столику, затримавшись на самому краю, хитнувся і впав додолу.

Хлопець, що сидів попереду задумавшись, не очікував такого гуркоту, підстрибнув, не втримався і ледве не впав зі стільця. Дівчина, зосереджена на своїх емоціях, побачивши, як злякався хлопець, засміялась дзвінко, приклавши долоню до своїх рожевих губ, сподіваючись, що це буде не так голосно і вона зможе не привернути уваги до своєї персони.

 Хто ж не обернеться на незвичний шум в тихому приміщенні, як це невеличке кафе, де тільки-но було чути лише спокійну мелодію, ввімкнену для фону, та відголос розмов? Люди, котрі займались своїми справами, звернули увагу на досить просту, але все ж неочікувану картину, яка відкрилася їм та відірвала від повсякденного життя лише на одну хвилину. Деякі навіть згадали себе в юнацькому віці, коли ходили до школи та бешкетували на перервах чи на уроці, відволікаючи однокласників від зосередження на предметі, увагу до якого намагався привернути вчитель у класі. Який це був час. Мабуть, найспокійніший і щасливий. Хтось згадавши себе захотів зустрітися з давніми друзями, а хтось лише на секунду пірнув у спогади та зрадів, що це вже позаду. А наші друзі не могли втекти від цього знайомства при дивних обставинах.

 Хлопець, який швидко прийшов до тями та удав, що нічого не сталося, підвівся, щоб підняти впавший предмет і подати його дівчині, яка дивилася на нього своїми великими очима, інколи блимаючи віями. Піднявши блокнот на якому було написано "Кріс", юнак простягнув його дівчині, на обличчі в якої вже з'явився рум'янець — чи від нього, чи від того, що нещодавно вона сміялася з його переляку, зі словами:
— Вашого хлопця звати Кріс? Не про мене мова? — з лукавою усмішкою на устах віддав річ, яка зостанеться в його пам'яті надовго.
— Ваш спосіб знайомства міг бути кращим, — посміхнулася вона, беручи з його рук блокнот, — ви неуважні, це моє ім'я.
— Тоді будемо знайомі. Мене звати Богдан. Вибачте за непорозуміння. Хочу зауважити, що ваш спосіб насправді був кращим за мій. — промовив хлопець, сідаючи навпроти дівчини, — сподіваюсь, ви не проти.

Христина, не очікуючи такого,спочатку не зрозуміла, що саме він мав на увазі, тож здивувалася, про що говорили її підняті брови та зляканий погляд. Не промовивши ні слова, вона продовжувала тримати блокнот, що ще більше веселило Богдана, який зручно розмістився на стільці за її столиком.

 У цю хвилину у дверях з'явилася дівчина, вигляд якої видавав, що вона поспішала: волосся трохи заплутане, сумка на боці та червоні щічки. Вона усміхнулася і знову вийшла на вулицю. Діставши телефон із внутрішньої кишені сумки, надрукувала декілька слів і відправила абоненту.

 Богдан був в піднесеному настрої та вже забув, що саме він робить у цьому кафе. Тож, коли позаду роздався дзвінок, він не відразу зрозумів, що це його телефон залишився на іншому столі. Христина, зрозумівши, що люди, які знову дивилися на них, повернулися через дзвінок, вирішила нагадати йому не забути телефон потім, коли буде йти, а якщо він не хоче відповідати зараз, то нехай вимкне гудок. Але дзвінок вимкнувся сам, вона навіть не встигла договорити.