Частина 21. Подарунки, подяки та пошуки відьмочки для Елгара

Марта прокинулася з відчуттям, що світ став яскравішим. Вона лежала в ліжку, дивилася на стелю й посміхалася. Вона пам'ятала все. Вона пам'ятала своє життя, свої пригоди, своє кохання.

Вона пам'ятала Лоріана.

І це було найкращим відчуттям на світі.

Вона підвелася, підійшла до вікна й подивилася на двір академії. Студенти бігали, викладачі квапилися на пари, гобліни-прибиральники скаржилися на життя. Усе було як завжди. Але для неї все змінилося.

Вона вдягла мантію (з нашивками оленів на лижах, які стали її фірмовим знаком) і вийшла з кімнати.

У коридорі вона зустріла Ліру.

- Марто! - вигукнула дівчина. - Ти виглядаєш інакше. Що сталося?

- Я згадала, - сказала Марта. - Я пам'ятаю все.

Ліра заверещала від радості.

- Це чудово! - вигукнула вона. - Я так рада за тебе!

Вона обійняла Марту.

- Дякую, - сказала Марта. - Дякую за те, що ти була поруч.

- Я завжди буду поруч, - сказала Ліра. - Ми всі будемо поруч.

Марта посміхнулася й пішла далі.

Вона знала, що сьогодні буде особливий день.

***

Марта зайшла до їдальні й побачила, що на її звичайному місці стоїть величезний букет квітів. Червоні, золоті, з магічними краплинками, які світилися в темряві.

Вона здивовано глянула на нього.

- Що це? - запитала вона.

- Це від ректора, - сказав гоблін-кухар Грімзлі. - Він приніс їх рано-вранці. Сказав, що це для тебе.

Марта взяла букет. Він пахнув медом і вогнем.

- Він гарний, - сказала вона.

- Він дорогий, - сказав Грімзлі. - Я бачив, скільки він заплатив. Це була половина його зарплати.

Марта засміялася.

- Він дурень, - сказала вона. - Але я люблю його.

Вона сіла за стіл і поставила квіти поруч.

До неї підійшов Лоріан.

- Тобі подобається? - запитав він.

- Дуже, - сказала вона. - Але ти не мав витрачати стільки грошей.

- Я хотів зробити тобі приємно, - сказав він. - Ти ж пам'ятаєш, що я люблю тебе.

Вона посміхнулася.

- Я пам'ятаю.

Він сів поруч і взяв її за руку.

- Сьогодні буде ще багато подарунків, - сказав він.

- Що? Навіщо?

- Тому що ти повернулася до мене, - сказав він. - І я хочу святкувати це кожен день.

Вона засміялася.

- Ти неймовірний.

- Я знаю, - сказав він. - Але я намагаюся.

***

Після сніданку Лоріан провів Марту до бібліотеки. Там, на столі, лежала невеличка скринька.

- Це тобі, - сказав він.

Вона відкрила скриньку. Усередині лежав медальйон - золотий, із зображенням трьох відьом, які трималися за руки. У центрі сяяв червоний камінь.

- Це... це той самий медальйон, - сказала вона. - Який належав моїй прабабусі.

- Так, - сказав він. - Я знайшов його в архівах. Він належить тобі.

Вона взяла медальйон у руки. Він був теплим, наче живим.

- Дякую, - сказала вона. - Це найкращий подарунок.

- Я радий, що тобі сподобалося, - сказав він.

Вона повісила медальйон на шию й відчула, як сила наповнює її.

- Я пам'ятаю, як носила його раніше, - сказала вона. - Я пам'ятаю, як він допомагав мені контролювати магію.

- Тепер він знову твій, - сказав він.

Вона обійняла його.

- Дякую, Лоріане.

- Не дякуй, - сказав він. - Це твоє право.

***

Наступного дня Лоріан запросив Марту на політ.

- Я хочу показати тобі дещо, - сказав він.

Вони злетіли над академією. Вітер свистів у вухах, сонце гріло обличчя. Марта відчула, як свобода наповнює її.

- Куди ми летимо? - запитала вона.

- Побачиш, - сказав він.

Вони пролетіли над лісами, над горами, над озером, яке світилося в темряві. Нарешті вони приземлилися на вершині скелі.

Перед ними відкривався краєвид на всю академію.

- Це найкрасивіше місце в королівстві, - сказав він. - Я хотів показати тобі його.

Вона подивилася на нього.

- Це чудово, - сказала вона. - Дякую.

Він обійняв її.

- Я хочу, щоб ти знала, - сказав він. - Я буду дарувати тобі подарунки щодня. Поки ти не втомишся.

- Я ніколи не втомлюся, - сказала вона.

Він поцілував її.

Вона поцілувала його у відповідь.

Вони сиділи на скелі, дивлячись на захід сонця, і відчували, що це - їхнє щастя.

***

Марта знайшла Елгара в лабораторії. Він сидів за столом, читаючи книгу.

- Елгаре, - сказала вона. - Я хочу поговорити з тобою.

Він підвів голову.

- Марто! - вигукнув він. - Як ти?

- Чудово, - сказала вона. - Я хочу подякувати тобі.

- За що?

- За все, - сказала вона. - За те, що ти був поруч, коли я не пам'ятала нічого. За те, що ти намагався допомогти мені. За те, що ти був моїм другом.

Він почервонів.

- Я просто робив те, що мав робити, - сказав він.

- Ні, - сказала вона. - Ти зробив більше. Ти зробив мене щасливою.

Вона обійняла його.

Він обійняв її у відповідь.

- Дякую, Елгаре, - сказала вона. - Ти - найкращий друг, якого я коли-небудь мала.

- Я завжди буду твоїм другом, - сказав він.

Вона відступила на крок і подивилася на нього.

- І я хочу дещо зробити для тебе, - сказала вона.

- Що? - запитав він.

- Я хочу знайти тобі відьмочку, - сказала вона.

Елгар завмер.

- Що?

- Відьмочку, - повторила вона. - Для стосунків. Ти заслуговуєш на щастя, Елгаре. Ти заслуговуєш на те, щоб кохати і бути коханим.

Він почервонів.

- Я... я не знаю, що сказати.

- Ти нічого не маєш казати, - сказала вона. - Я просто хочу допомогти тобі.

Він замислився.

- Але де ти знайдеш відьмочку?

- Я знаю, де шукати, - сказала вона. - Я - відьма. Я знаю всіх відьом у королівстві.

Він усміхнувся.

- Дякую, Марто.

- Не дякуй, - сказала вона. - Це найменше, що я можу зробити для тебе.

***

Марта сиділа в своїй кімнаті з величезним аркушем паперу, на якому писала список потенційних відьом для Елгара. 

Перед нею лежали три чашки чаю, дві порції пудингу (для натхнення) та один дуже злий гоблін-кухар Грімзлі, який прийшов забрати посуд і випадково застряг у дверях.