Частина 20. Як Марта хотіла попросити допомоги, а отримала дещо зовсім інше

Минув тиждень після свята. Марта дедалі частіше ловила себе на думці, що хоче згадати. Не тому, що їй було погано без пам'яті - ні, вона почала звикати до нового життя. Але всередині неї була порожнеча. Вона відчувала, що втратила щось важливе. Щось, що робило її цілісною.

Вона сиділа в своїй кімнаті, тримаючи медальйон у руках, і думала.

- Я хочу згадати, - сказала вона собі. - Я хочу знати, хто я. Я хочу знати, що я відчувала. Я хочу знати, чому всі дивляться на мене так, ніби я - найважливіша людина в світі.

Вона підвелася й підійшла до дзеркала.

- Я піду до ректора, - сказала вона. - Він обіцяв допомогти. Він знає, що робити.

Вона вдягла мантію, причесалася й вийшла з кімнати.

Вона не знала, що цей візит змінить усе.

І що вона побачить дещо, чого не мала б бачити.

***

Марта йшла коридорами академії, намагаючись згадати дорогу до кабінету ректора. 

Вона знала, що він десь там, нагорі, але вона не пам'ятала, як туди потрапити.

- Пробачте, - сказала вона портрету старого ректора, який їв пиріг. - Ви не підкажете, де кабінет ректора?

Портрет підвів голову й усміхнувся.

- А, Марто! - сказав він. - Ти знову шукаєш Лоріана?

- Так, - сказала вона. - Я хочу поговорити з ним.

- Він у своїх апартаментах, - сказав портрет. - На третьому поверсі. Але будь обережна - він зазвичай приймає душ у цей час.

Марта здивовано глянула на нього.

- Приймає душ?

- Так, - сказав портрет. - Він завжди робить це після обіду. Каже, що це допомагає йому думати.

- Дякую, - сказала Марта. - Я буду обережна.

Вона пішла далі, не звертаючи уваги на попередження.

Вона піднялася на третій поверх, знайшла двері апартаментів і постукала.

Ніхто не відповів.

Вона постукала ще раз.

- Пане ректоре! - сказала вона. - Це Марта! Я хочу поговорити з вами!

Тиша.

Вона спробувала відчинити двері. Вони піддалися.

- Пане ректоре? - сказала вона, заходячи всередину. - Я заходжу!

Вона опинилася в невеликому коридорі. Звідти вели двері до вітальні, спальні та... ванної кімнати.

З ванної кімнати лунав шум води.

Марта насупилася.

- Він приймає душ, - сказала вона собі. - Я почекаю.

Вона сіла на стілець у вітальні й почала чекати. Але через кілька хвилин вона почула, як вода перестала шуміти.

Двері ванної кімнати відчинилися.

І з них вийшов Лоріан.

Без нічого.

Абсолютно без нічого.

Він тримав у руці рушник, але не встиг ним скористатися. Він вийшов, насуваючись на щось, і не помітив Марту.

Вона завмерла.

Він завмер.

Вони дивилися одне на одного.

Тиша була такою, що було чути, як падає пил зі світильників.

- Ой, - сказала Марта.

- Ой, - сказав Лоріан.

Він різко прикрився рушником, але було вже пізно.

Марта відчула, як її обличчя заливається червоним. Вона ніколи не червоніла так сильно. Навіть коли випадково перетворювала виделки на жаб.

- Я... я вибачаюся! - вигукнула вона, відвертаючись. - Я не знала, що ви... що ви...

- Я приймав душ! - вигукнув Лоріан. - Ти що, не чула, як шумить вода?!

- Я чула! - сказала вона. - Але я думала, що ви вже закінчили!

- Я закінчив! - сказав він. - Я вийшов!

- Я бачу! - сказала вона.

Вона почула, як він заметушився, натягуючи халат.

- Ти можеш повернутися, - сказав він через кілька секунд. - Я одягнувся.

Вона обережно повернулася. Він стояв у халаті - шовковому, з вишитими драконами, які курили люльки. Його волосся було мокрим, вода капала на підлогу.

Він виглядав... розгубленим.

- Я... я хотіла поговорити з вами, - сказала Марта, намагаючись зосередитися. - Про допомогу. Про пам'ять.

- Зараз? - перепитав він. - Ти хотіла поговорити про це зараз?

- Я не знала, що ви приймаєте душ! - вигукнула вона. - Портрет сказав мені, але я не звернула уваги!

- Який портрет?

- Старий ректор! - сказала вона. - Той, що їсть пиріг!

Лоріан закрив обличчя руками.

- Я вб'ю його, - сказав він. - Я перефарбую його в рожевий колір.

- Не треба, - сказала Марта. - Він просто хотів допомогти.

- Він хотів мене вбити, - сказав Лоріан. - Соромом.

Вони стояли мовчки.

- Я... я піду, - сказала Марта. - Ми поговоримо пізніше.

- Ні, - сказав Лоріан. - Залишся. Ти прийшла, щоб поговорити. Давай поговоримо.

Вона сіла на стілець. Він сів навпроти.

Вони дивилися одне на одного.

- Я хочу згадати, - сказала Марта. - Я хочу згадати все. Я хочу знати, хто я. Я хочу знати, чому всі дивляться на мене так, ніби я - найважливіша людина в світі.

- Тому що ти найважливіша, - сказав він. - Для мене. Для всіх.

- Але я не пам'ятаю цього, - сказала вона. - Я не пам'ятаю, чому я важлива.

- Я допоможу тобі згадати, - сказав він. - Я обіцяв.

Вона глянула на нього.

- Як? - запитала вона.

Він підвівся, підійшов до столу й узяв старовинну книгу.

- Це - щоденник твоєї прабабусі, - сказав він. - Вона залишила його для тебе. У ньому описані всі події. Всі спогади. Всі емоції.

Вона взяла книгу. Вона була старою, з пошарпаними сторінками, але на ній було написано її ім'я.

- Марта Відьмівна, - прочитала вона. - Остання з роду.

- Так, - сказав Лоріан. - Твоя прабабуся знала, що ти прийдеш. Вона залишила це для тебе.

Марта розгорнула книгу. На першій сторінці було написано:

«Для моєї нащадки. Якщо ти читаєш це - значить, ти готова дізнатися правду. Ти - остання з роду. Ти - та, хто може запечатати портал. Але пам'ятай: сила потребує жертви. Іноді - найбільшої. Будь сміливою. Будь сильною. І ніколи не здавайся. З любов'ю, твоя прабабуся.»

Марта відчула, як сльози навертаються на очі.

- Я згадаю, - сказала вона. - Я обіцяю.

Вона підвелася.

- Дякую, - сказала вона. - За книгу. І за... за те, що ви намагаєтеся допомогти.

Він усміхнувся.

- Я завжди буду намагатися, - сказав він.