Частина 15. Академія без пам'яті Марти

Академія Драконячих Мистецтв імені Вогнедишного Хранителя завжди була місцем хаосу. Але після того, як Марта втратила пам'ять, хаос став... іншим.

Раніше студенти боялися її витівок. Тепер вони боялися її розгубленого погляду.

Раніше викладачі скаржилися на її зухвалість. Тепер вони сумували за її усмішкою.

Раніше гобліни-прибиральники ненавиділи її за те, що вона постійно влаштовувала безлад. Тепер вони ненавиділи її за те, що вона дивилася на них, як на чужих.

- Вона не пам'ятає, як я вчив її літати, - сказав один викладач іншому. - Вона не пам'ятає, як ми сміялися, коли вона впала в суп.

- Вона не пам'ятає, як я позичив їй свою мантію, - сказав інший. - Вона не пам'ятає, як ми святкували її перший успішний політ.

Академія сумувала.

Але Марта не знала про це. Вона просто намагалася вижити.

***

Марта прокинулася з відчуттям, що її життя - це велика біла пляма. Вона знала, що вона - Марта. Вона знала, що вона - відьма. Вона знала, що вона врятувала світ.

Але вона не пам'ятала, як це було.

Вона сиділа на ліжку, дивилася на стіну й намагалася згадати хоч щось. Нічого. Пустота. Тільки іноді - спалахи. Яскраві, швидкі, незрозумілі.

Вона побачила ванну. Піну. Чоловіка з золотим волоссям.

Вона побачила небо. Політ. Чиїсь руки, які тримали її.

Вона побачила світло. Портал. Тіні.

А потім - темрява.

Вона здригнулася й розплющила очі.

- Це важко, - сказала вона собі. - Але я впораюся.

Вона підвелася, вдягла мантію (з нашивками оленів на лижах, які їй пояснили, що це її фірмовий знак) і вийшла з кімнати.

У коридорі вона зустріла студентку - молоду драконицю з сапфіровою лускою. Дівчина подивилася на Марту з надією.

- Привіт, Марто! - сказала вона. - Ти пам'ятаєш мене?

Марта зупинилася. Вона подивилася на дівчину, намагаючись згадати. Нічого.

- Пробач, - сказала вона. - Я не пам'ятаю.

Дівчина засмутилася.

- Я - Ліра, - сказала вона. - Ми разом вчилися на алхімії. Ти допомогла мені зі зіллям. Я провалила б іспит, якби не ти.

Марта відчула, як щось стиснулося в грудях.

- Я допомогла тобі?

- Так, - сказала Ліра. - Ти була дуже доброю до мене.

- Я рада, що допомогла, - сказала Марта. - Але я не пам'ятаю цього.

Ліра кивнула, витираючи сльози.

- Я знаю. Але я хотіла сказати тобі дякую. Якщо тобі щось знадобиться - я поруч.

Марта посміхнулася.

- Дякую, Ліро.

Вона пішла далі, але на душі стало тепліше.

***

Марта зайшла до їдальні. Вона відчула запах їжі, і її шлунок заурчав. Вона підійшла до роздавальної стійки, де стояв гоблін-кухар - маленький, зелений, з величезними вухами та злим обличчям. Його звали Грімзлі, і він був легендою академії. Він працював тут уже триста років і ненавидів усіх. Крім Марти.

- Що будеш? - буркнув він, навіть не підводячи голови.

- Я не знаю, - сказала Марта. - Що ви рекомендуєте?

Грімзлі підвів голову й подивився на неї. Його очі звузилися.

- Ти не пам'ятаєш, що любиш? - запитав він.

- Ні, - зізналася вона. - Пробачте.

Грімзлі важко зітхнув.

- Пудинг, - сказав він. - Полуничний. Ти його любиш. Ти з'їдала три порції. Я плакав.

- Звідки ви знаєте?

- Ти його завжди їла, - сказав гоблін. - Ти їла його кожного дня. Я ледь встигав готувати.

Марта здивовано глянула на нього.

- Я з'їдала три порції?

- Так, - сказав гоблін. - Ти - монстр. Але я тебе люблю.

Він поставив перед нею тарілку з пудингом.

- Їж, - сказав він. - І не чаклуй більше в моїй кухні. Минулого разу ти перетворила всі виделки на жаб.

Марта завмерла.

- Я перетворила виделки на жаб?

- Так, - сказав гоблін. - Це було смішно. Але потім вони пострибали в суп. Ми його вилили. Я був у люті.

Марта не знала, чи вірити йому. Але вона вирішила, що це, мабуть, правда.

Вона спробувала пудинг. Він був смачним - ніжним, солодким, танув у роті.

- Смачно, - сказала вона.

- Я знаю, - сказав Грімзлі. - Я - найкращий кухар у королівстві.

Вона доїла пудинг і вийшла з їдальні. На виході вона почула, як гоблін пробурмотів собі під ніс:

- Вона не пам'ятає пудингу. Вона не пам'ятає нічого. Це розриває моє серце. А в мене його немає.

***

Далі Марта вирішила прогулятися академією. Вона хотіла побачити місця, які, можливо, допоможуть їй згадати.

Вона йшла коридорами, роздивляючись навколо. Портрети на стінах ворушилися, вітаючи її.

- Привіт, Марто! - сказав один.

- Привіт, - відповіла вона.

- Ти не пам'ятаєш нас? - запитав інший.

- Ні, - сказала вона. - Пробачте.

- Нічого страшного, - сказав третій. - Ми пам'ятаємо тебе. Ти була смішною. Ти завжди жартувала з нами.

- Я жартувала?

- Так, - сказав перший. - Ти казала, що ми виглядаємо краще, ніж насправді. Це було приємно.

Вона посміхнулася й пішла далі.

Вона вийшла на подвір'я. Там був фонтан - величезний, із драконом, який плювався вогнем. Вона підійшла до нього й подивилася на воду.

- Це красиво, - сказала вона.

Вона провела рукою по воді. І раптом - фонтан вибухнув.

Вода піднялася вгору, перетворилася на хмару й почала поливати все навколо дощем.

Студенти заверещали й побігли ховатися.

Марта стояла мокра, дивлячись на фонтан, який тепер був просто статуєю без води.

- Що я зробила? - прошепотіла вона.

- Ти створила дощ, - почула вона голос.

Вона обернулася. Позаду стояв Лоріан. Він був мокрий, але посміхався.

- Я створила дощ? - перепитала вона.

- Так, - сказав він. - Ти завжди так робиш, коли хвилюєшся.

- Я хвилююся?

- Так, - сказав він. - Але це нормально. Ти звикнеш.

Він підійшов до неї. Вона відступила на крок.

Він зупинився.

- Я не буду наближатися, - сказав він. - Я просто хочу сказати, що я можу навчити тебе контролювати це. Якщо хочеш.

Вона глянула на нього. Він стояв на відстані, з усмішкою на обличчі. Він виглядав... гарним. Але вона не пам'ятала його.