Частина 14. Останній тиждень

Понеділок. Сім днів до відкриття порталу

Марта прокинулася з відчуттям, що час спливає. Сонячне світло пробивалося крізь вузьке вікно її кімнати, падало на старий дубовий стіл і розсипалося золотими зайчиками по підлозі. Вона лежала в ліжку, дивилася на стелю й рахувала дні.

Сім днів.

Всього сім днів до того, як портал відкриється. Сім днів до того, як вона матиме зробити свій вибір. Сім днів до того, як вона, можливо, втратить усе.

Вона підвелася, підійшла до дзеркала й глянула на своє відображення. Коротке руде волосся було розпатланим, під очима залягли темні кола - вона не спала добре останні кілька ночей. Але її очі горіли. Вони горіли рішучістю, вогнем, який не згасне навіть перед обличчям смерті.

- Ти зробиш це, - сказала вона собі. - Ти впораєшся. Ти сильна.

Вона вдягла тренувальну форму - чорну, зручну, яку їй пошив гном Золотобород за спеціальним замовленням. Форма була з легкої, але міцної тканини, яка могла витримати магічні спалахи. На грудях красувалася нашивка з оленем на лижах - її фірмовий знак.

Вона вийшла з кімнати й попрямувала до лабораторії.

Лабораторія була порожньою, коли Марта увійшла. Тільки величезний кристал у центрі пульсував тьмяним світлом, накопичуючи енергію. Вона сіла на підлогу, схрестила ноги й заплющила очі.

Вона почала дихати - глибоко, рівномірно. Вона відчула, як магія піднімається зсередини, як вона тече по її тілу, наповнюючи кожну клітинку.

- Доброго ранку, - почула вона голос Лоріана.

Вона розплющила очі. Він стояв у дверях, тримаючи дві чашки з гарячим напоєм. Він виглядав втомленим, але усміхався.

- Я приніс тобі чай, - сказав він, підходячи. - Чорний, без цукру. Як ти любиш.

Марта взяла чашку. Тепло розлилося по долонях.

- Дякую, - сказала вона. - Ти не спав?

- Не міг, - зізнався він. - Думав про тебе.

Вона відвела погляд. Їй було боляче дивитися на нього, знаючи, що скоро вона втратить його.

- Ми маємо тренуватися, - сказала вона. - Час спливає.

- Я знаю, - сказав Лоріан. - Але сьогодні я хочу зробити дещо інше.

- Що?

- Я хочу показати тобі дещо. Дещо, що належить твоїй родині.

Марта здивовано глянула на нього.

- Моїй родині?

- Так, - сказав він. - Ходімо.

Він простягнув їй руку. Вона взяла її, й вони вийшли з лабораторії.

***

День 1. Сховище артефактів

Лоріан привів Марту до підвалів академії - туди, де вона вже була минулого разу. Але цього разу вони пішли в інший бік, у глибшу частину, яку вона не бачила.

Вони пройшли через кілька дверей, кожна з яких відчинялася тільки від дотику Лоріана. Нарешті вони опинилися в невеликій кімнаті, стіни якої були вкриті старовинними гобеленами. У центрі кімнати стояв постамент, а на ньому - дерев'яна скринька, інкрустована золотом.

- Що це? - запитала Марта.

- Це - спадщина твоєї родини, - сказав Лоріан. - Твоя прабабуся залишила це тут, коли запечатала портал. Вона знала, що одного дня її нащадок прийде сюди.

Він відкрив скриньку. Усередині лежав медальйон - круглий, золотий, із зображенням трьох відьом, які трималися за руки. У центрі медальйона сяяв невеликий червоний камінь.

- Це - ключ до порталу, - сказав Лоріан. - Твоя прабабуся створила його, щоб передати силу наступним поколінням. Він містить частинку її магії. І він допоможе тобі контролювати твою силу.

Марта взяла медальйон у руки. Він був теплим, наче живим. Вона відчула, як магія пульсує всередині нього.

- Як він працює? - запитала вона.

- Ти маєш носити його, - сказав Лоріан. - Він буде накопичувати твою енергію й допомагати тобі керувати нею. Але будь обережна - він також може виснажити тебе, якщо ти використаєш занадто багато сили.

Марта повісила медальйон на шию. Він ліг на груди, наче завжди там був.

- Дякую, - сказала вона.

- Не дякуй, - відповів Лоріан. - Це твоє право.

Вони вийшли з підвалів, і Марта відчула, як медальйон пульсує в такт із її серцем.

***

День 2. Вівторок. Шість днів до відкриття порталу

Наступного дня тренування стали інтенсивнішими. Марта вчилася створювати захисні бар'єри, атакувати магічними спалахами та літати на великих швидкостях.

Вона падала. Багато разів.

Але кожного разу вона підводилася.

- Ти робиш успіхи, - сказав Кріспін, який спостерігав за нею збоку. - Але ти все ще надто емоційна. Тіні живляться емоціями. Якщо ти будеш боятися, вони відчують це.

- Як мені перестати боятися? - запитала Марта, витираючи піт із чола.

- Ти не можеш перестати боятися, - сказала Агата, яка сиділа в кутку зі своїм вічним в'язанням. - Але ти можеш навчитися контролювати страх. Використовуй його. Не дозволяй йому використовувати тебе.

Марта заплющила очі. Вона відчула страх - він стискав її груди, не давав дихати. Але вона не боролася з ним. Вона дозволила йому бути.

І раптом страх перетворився на щось інше. На енергію. На силу.

Вона розплющила очі й випустила спалах світла. Він був таким яскравим, що всі в лабораторії закрили очі.

- Неймовірно, - прошепотів Кріспін. - Вона навчилася.

***

День 3. П'ять днів до відкриття порталу

Марта сиділа в бібліотеці разом з Елгаром. Він допомагав їй читати старі сувої про тіні.

- Ось, - сказав він, показуючи на один із сувоїв. - Тут написано, що тіні бояться світла, але вони також бояться музики.

- Музики? - здивувалася Марта.

- Так, - сказав Елгар. - Музика створює вібрації, які порушують їхню структуру. Вони не можуть атакувати, коли чують її.

- Це корисно, - сказала Марта. - Але де ми візьмемо музику в момент битви?

- Я можу грати, - тихо сказав Елгар.

Марта здивовано глянула на нього.

- Ти граєш?

- Так, - він почервонів. - На арфі. Це... це не дуже драконяче заняття, але моя мати навчила мене. Вона казала, що музика заспокоює душу.

- Елгаре, - сказала Марта, - це неймовірно. Ти врятуєш нас.

Він почервонів ще сильніше.