Частина 12. Таємниця минулого

Того ж вечора Марта сиділа в бібліотеці разом з Агатою. Вони гортали старі книги, шукали інформацію про тіні та про те, як їх знищити.Бібліотека вночі була особливою - тихою, таємничою, наповненою шепотом сторінок, які самі себе перегортали, та тьмяним світлом магічних світильників, що плавали під стелею, наче маленькі зорі.

Марта сиділа за величезним дубовим столом, вкритим старовинними сувоями. Перед нею лежали книги, яким було по кілька сотень років. Вони пахли пилом, часом і таємницями. Її пальці ковзали по сторінках, вкритих хитромудрими рунами, які вона вчилася читати останні кілька днів.

Агата сиділа навпроти, тримаючи в руках сувій, який світився тьмяним блакитним світлом. Її старі пальці впевнено тримали пергамент, а очі кольору темного бурштину уважно вивчали текст.

- Ось, - сказала Агата, показуючи на старовинний сувій. Вона розгорнула його на столі, і Марта побачила складну діаграму - коло з безліччю символів, які перепліталися між собою. У центрі кола було зображено три постаті - три відьми, які трималися за руки. Навколо них кружляли тіні - темні, безформні, з очима, що світилися червоним. - Тут написано, що тіні можна знищити тільки світлом - чистою, нестримною магією. Але для цього потрібна жертва.

- Яка жертва? - запитала Марта. Її голос тремтів, хоча вона намагалася тримати себе в руках.

- Той, хто відкриває портал, має пожертвувати частинкою себе, - сказала Агата. - Своєю пам'яттю. Своїми емоціями. Своїм минулим. Або своїм майбутнім.

Марта відчула, як серце стискається. Вона відвела погляд від сувою й подивилася на Агату.

- Значить, я маю пожертвувати чимось важливим?

- Так. Іншого шляху немає. Тіні не можна перемогти силою - вони безтілесні, вони не мають форми. Їх можна тільки розсіяти світлом, яке народжується з жертви. Чим більшою є жертва, тим сильнішим буде світло.

Марта замислилася. Вона думала про своє минуле - про Київ, про роботу, про кота Василя. Про сусідку пані Галину, яка завжди позичала їй цукор і смажила найсмачніші пиріжки. Вона думала про свою маленьку квартирку на Подолі, про запах кави вранці, про звуки міста за вікном. Вона думала про своє майбутнє - про те, чи зможе вона повернутися додому, чи залишиться тут, у цьому дивному світі драконів, чи зможе вона колись побачити своїх рідних.

А потім вона подумала про Лоріана.

Його обличчя, його золоті очі, його усмішку, яку вона бачила так рідко, але яка щоразу змушувала її серце битися швидше. Його руки, які тримали її, коли вона вчилася літати. Його голос, який шепотів їй: «Ти неймовірна».

- Я готова, - сказала вона. - Я готова пожертвувати чим завгодно, щоб врятувати цей світ.

- Навіть своїм коханням? - запитала Агата.

Марта завмерла.

Серце стиснулося так сильно, що стало боляче дихати. Вона відчула, як сльози підступають до очей, але вона стримала їх.

- Навіть ним, - прошепотіла вона.

Вона не знала, чи зможе. Але вона знала, що має спробувати.

Агата довго дивилася на неї. Потім важко зітхнула й відвела погляд.

- Ти - сильна дівчина, Марто, - сказала вона. - Сильніша, ніж ти думаєш. Але я маю розповісти тобі дещо ще.

- Що? - запитала Марта.

- Твоя прабабуся, - почала Агата, - та, яка залишилася в цьому світі й вийшла заміж за дракона. Вона зробила те саме. Вона пожертвувала своїм коханням, щоб запечатати портал. І це знищило її.

Марта відчула, як холод пробігає по спині.

- Що сталося?

- Вона втратила пам'ять, - сказала Агата. - Вона забула свого чоловіка. Вона забула своїх дітей. Вона забула, хто вона. Вона прожила решту життя як порожня оболонка, не пам'ятаючи нічого з того, що любила. Вона померла самотньою, хоча її оточувала родина.

Марта сиділа мовчки. Вона перетравлювала інформацію, намагаючись зрозуміти, що це означає для неї.

- Якщо я пожертвую своїм коханням, я теж забуду Лоріана?

- Так, - тихо сказала Агата. - Ти забудеш його. Ти забудеш, як він тримав тебе за руки. Ти забудеш, як він навчив тебе літати. Ти забудеш, як він дивився на тебе, коли ти виступала перед студентами. Ти забудеш, що взагалі його знала.

Марта відчула, як сльози навертаються на очі. Вона не стримувала їх цього разу.

- Є інший спосіб? - запитала вона. - Будь-який інший?

Агата сумно похитала головою.

- Ні, дитино. Іншого немає.

Марта довго сиділа мовчки. Вона дивилася на сувій, на зображення трьох відьом, які трималися за руки. Вона думала про них - про їхню жертву, про їхню силу, про їхню любов, яку вони віддали, щоб врятувати світ.

- Я зроблю це, - сказала вона нарешті. - Я пожертвую своїм коханням. Я запечатаю портал. І я врятую цей світ.

- Але ти втратиш його, - сказала Агата. - Ти втратиш Лоріана. Ти втратиш усе, що в вас було.

- Я знаю, - відповіла Марта. - Але якщо я не зроблю цього, я втрачу його в будь-якому разі. Тіні знищать його. Вони знищать усіх. Я не можу допустити цього.

Вона підвелася з-за столу. Її ноги тремтіли, але вона стояла прямо.

- Я хочу поговорити з ним, - сказала вона. - Я хочу сказати йому правду.

- Ти впевнена? - запитала Агата. - Можливо, краще, щоб він не знав?

- Ні, - твердо сказала Марта. - Він має знати. Він має знати, що я люблю його. І що я готова пожертвувати цим заради нього.

Вона повернулася й пішла до виходу.

Агата залишилася сидіти в бібліотеці. Вона дивилася на сувій, на зображення трьох відьом, і тихо сказала:

- Вона така ж, як вони. Така ж сильна. Така ж смілива. І така ж самотня.

Вона підвелася, взяла в'язання й вийшла з бібліотеки.

Ніч була тихою та зоряною. Десь далеко, за стінами академії, Древній портал пульсував темним світлом, чекаючи на свій час.