Частина 7. Таємниця, яку Марта не мала дізнатися

Того ж вечора Марта не змогла заснути.

Вона ворочалася в ліжку, дивилася на стелю, де світлячки малювали вже не портал, а якісь дивні символи - можливо, попередження. Вона не знала. Вона не розуміла їхньої мови.

Думки крутилися в голові, як білки в колесі: розмова з Агатою, слова Лоріана, його погляд, коли він дивився на неї під час польоту. І головне - цей сон. Голоси предків. Портал. Вибір.

- Я не засну, - сказала вона вголос. - Я знаю.

Вона підвелася, накинула мантію (тепер уже підігнану за розміром, з нашивками оленів, які викликали захват у студентів і роздратування у викладачів) і вийшла в коридор.

Нічна академія була зовсім іншою. Удень тут панував шум, гамір, студенти бігали, викладачі кричали, гобліни-прибиральники скаржилися на життя. А вночі все завмирало. Коридори освітлювалися тьмяним блакитним світлом від магічних кристалів, портрети на стінах спали (деякі хропіли так голосно, що луна розносилася по всьому поверху), а з вікон відкривався краєвид на безкрає зоряне небо.

Марта йшла безцільно. Вона не знала, куди йде. Просто хотіла рухатися, думати, дихати. Її ноги самі винесли її до крила, де знаходилися старі архіви. Вона зупинилася перед дверима з написом «Вхід заборонено. Порушники будуть перетворені на жаб. Або гірше».

- Мене вже перетворювали на жабу, - пробурмотіла Марта. - У школі. Старшокласники. Я була жабою три дні. Це було весело.

Вона штовхнула двері, але вони не піддалися. Замкнено. Марта приклала вухо до дверей і почула голоси.

Вони лунали з-за дверей, які вели до підвалів. Глибоких підвалів, куди студентам вхід був заборонений навіть під загрозою відрахування. Марта знала про це. Вона чула багато легенд: що там живуть стародавні монстри, що там зберігаються таємні артефакти, що там ректор проводить свої таємні ритуали.

Але вона ніколи не була слухняною студенткою.

Вона тихо відчинила двері (замок піддався після легкого магічного поштовху - стара магія, вона завжди піддається відьмам) і прослизнула всередину.

Сходи вели вниз. Кам'яні, вологі, вкриті мохом. Марта ступала обережно, намагаючись не шуміти. Зі стін звисали павутиння, які світилися в темряві - мабуть, їх сплели магічні павуки. Марта сподівалася, що вони не кусаються.

Голоси ставали гучнішими. Вона впізнала їх.

Кріспін Зеленокрил. І Лоріан.

Вона притулилася до стіни й затамувала подих.

- Вона не повинна знати правди, - почула вона голос Кріспіна. Він звучав стривожено, навіть роздратовано. - Якщо дізнається, що портал активується не через три місяці, а через три тижні, вона може зробити дурницю. Вона ж відьма. Вони всі імпульсивні.

- Ти вважаєш, що я не зможу її захистити? - це був голос Лоріана. Він звучав роздратовано, але в ньому було щось ще. Щось, що Марта не могла розпізнати. Можливо, страх. Можливо, біль.

- Я вважаю, що ти закоханий, а це затуманює твій розум, - різко відповів Кріспін. - Ти бачиш у ній не ключ до порталу, не небезпеку, а просто дівчину з дивним светром. А вона - загроза, Лоріане. Ти розумієш це? Якщо портал відкриється, можуть загинути тисячі.

- Я не закоханий, - відказав Лоріан, але його голос тремтів.

- Ти полетів з нею сьогодні. Ти не літаєш зі студентами. Ніколи. За двадцять років роботи в академії я не бачив, щоб ти літав з кимось, окрім викладачів.

- Вона особлива.

- Саме тому я й боюся. Тому що ти готовий ризикнути всім заради неї. А якщо портал активується, і їй доведеться вибрати між нашим світом і своїм?

- Вона обере наш.

- Звідки ти знаєш?

- Бо я її знаю.

Марта завмерла. Її серце калатало так сильно, що вона боялася - дракони почують. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись заспокоїтися.

Три тижні? Портал активується через три тижні?

А вони сказали їй - три місяці.

Вони брехали.

Вона відчула, як у грудях закипає образа. Як гіркота підступає до горла. Вона довірилася їм. Вона погодилася стати студенткою, навчатися, літати з ректором. А вони брехали.

Вона розвернулася й тихо вийшла з підвалів. На очі навернулися сльози - від образи, страху й чогось ще. Вона не знала, чому плаче. Через те, що ректор збрехав? Чи через те, що вона почула слово «закоханий»?

Вона вибігла з підвалів, промчала коридорами, не помічаючи, як портрети прокидаються й здивовано дивляться їй услід. Вона добігла до своєї кімнати, зачинила двері й довго сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни.

Сльози текли по щоках. Вона не витирала їх.

- Три тижні, - прошепотіла вона. - Що ж, пане ректоре, ви збрехали мені. А я не люблю, коли брешуть.

Вона витерла сльози рукавом. Її погляд став твердим.

- Ви хотіли захистити мене? Добре. Але тепер я захищу себе сама.

Вона підвелася, підійшла до столу й взяла перо. Папір лежав поруч - старий пергамент, який вона знайшла в шафі. Вона почала писати.

Лист був коротким.

«Пані Агато. Я знаю правду про портал. Я чула розмову ректора та декана. Мені потрібна ваша допомога. Я хочу знати все. Чекатиму вас завтра опівночі в бібліотеці. Будь ласка, прийдіть. Я не можу довіряти більше нікому.

Марта.»

Вона склала листа, запечатала його магією (щоб ніхто не прочитав) і вийшла в коридор. Потрібно було відправити листа. Але кому?

Вона побачила портрет старого ректора - того, який їв пиріг. Він не спав, бо ректори взагалі рідко сплять по-справжньому.

- Пане ректоре, - звернулася до нього Марта. - Ви можете передати це пані Агаті?

Старий відкрив одне око. Потім усміхнувся.

- А що мені за це буде?

- Пиріг? - запропонувала Марта.

- З яблуками?

- З яблуками та корицею.

- Домовились, - портрет простягнув руку (з портрета! це було моторошно й чудово водночас), взяв листа й зник у рамі.

Марта видихнула. Тепер залишалося чекати.

Вона повернулася в кімнату й сіла на ліжко. Спати не хотілося. Вона дивилася у вікно, на зірки, і думала.