Частина 6. Перший урок польотів (або як Марта мало не розбилася, але ректор її врятував)

Політна платформа академії знаходилася на вершині найвищої вежі. Це була величезна кругла площадка з каменю, оточена захисним бар'єром. Бар'єр мав запобігати падінню студентів, але, як відомо, дракони падають рідко. Вони літають. Тому бар'єр використовувався переважно для того, щоб утримувати всередині предмети, які студенти випадково випускали з рук (наприклад, підручники, шкарпетки або сусідів по кімнаті).

Марта стояла на краю платформи й дивилася вниз. Академія розкинулася перед нею, як іграшкове містечко. Вона бачила вежі, двори, фонтан, студентів, які квапилися на пари. З такої висоти все здавалося маленьким і нестрашним.

Але Марті було страшно.

Вона не боялася висоти. Вона боялася, що впаде, а ректор буде змушений її рятувати, і це зробить її слабкою в його очах. А вона не хотіла бути слабкою. Вона хотіла бути рівною.

- Ти готова? - запитав Лоріан. Він стояв поруч, у чорній тренувальній формі без мантії. У цій формі він виглядав ще краще, ніж у звичайному одязі. Марта намагалася не дивитися на його плечі. Невдало.

- Ні, - чесно відповіла вона. - Але почнемо.

- Добре. Перше правило польоту для людини: не думай про падіння. Думай про небо.

- Це звучить як поезія, - зауважила Марта.

- Це звучить як інструкція з техніки безпеки. Її писав поет, якого звільнили за непрофесійність.

Марта засміялася. Лоріан зробив крок до неї.

- Друге правило: довірся своїй магії. Вона знає, що робити. Ти маєш просто... відпустити.

- Відпустити?

- Уяви, що ти легка, як пір'їна. Уяви, що вітер несе тебе. І просто... зроби крок.

- Ти хочеш, щоб я стрибнула з вежі?

- Так.

- Ти божевільний?

- Можливо, - Лоріан усміхнувся. Це була перша усмішка, яку Марта побачила на його обличчі. Вона зробила його неймовірно красивим. - Але ти обіцяла, що довіришся мені.

Марта глибоко вдихнула. Вона відчула, як магія піднімається зсередини, як тепло розливається по тілу. Вона заплющила очі.

І зробила крок.

На мить їй здалося, що вона падає. Вітер свистів у вухах, серце калатало, шлунок підскочив до горла. Але потім щось змінилося.

Вона полетіла.

Не вниз, а вперед. Наче невидимі руки підхопили її й понесли над академією. Марта розплющила очі й закричала - від захвату, а не від страху.

- Я лечу! - крикнула вона. - Я дійсно лечу!

Лоріан летів поруч. У драконячій формі він був величезним - золота луска виблискувала на сонці, крила розкинулися на кілька метрів. Він дивився на неї з гордістю.

- Ти прирожденна відьма, - сказав він. - У тебе це в крові.

- Або я просто щасливо впала! - крикнула Марта у відповідь.

Вони літали над академією цілу годину. Марта вчилася повертати, прискорюватися, гальмувати. Декілька разів вона мало не врізалася в вежі, але Лоріан щоразу встигав підхопити її.

Коли вони приземлилися, Марта була мокра, щаслива й тремтіла.

- Це було неймовірно, - видихнула вона.

- Ти добре впоралася, - сказав Лоріан, повертаючись у людську форму. - Краще, ніж я очікував.

- Ти сумнівався в мені?

- Я сумніваюся в усіх, - відповів він. - Це частина моєї роботи.

Він подав їй руку, щоб допомогти підвестися. Марта взяла її. Їхні долоні зустрілися, і на мить обидва завмерли.

- Дякую, - тихо сказала Марта.

- Не дякуй, - так само тихо відповів Лоріан. - Це лише початок.

Він відпустив її руку й пішов до виходу.

Марта дивилася йому вслід.

- Тільки початок, - прошепотіла вона. - Це точно.