Частина 3. Марта знайомиться з драконячим дрескодом і порушує всі правила

Коридор академії нагадував Марті музей сучасного мистецтва після вибуху, змішаний із середньовічним замком та науково-фантастичною лабораторією. Скрізь висіли портрети колишніх ректорів, які, звісно ж, ворушилися. Один, лисенький дідусь із розкішними вусами, підморгнув Марті, коли вона пробігала повз. Інший, суворий дракон у обладунках, показав їй кулака.

— Не звертай уваги, — сказав портрет третього, який саме їв уявний пиріг. — Він усім показує. Ще з часів війни з гоблінами звичка.

— Дякую за пораду! — крикнула Марта на бігу.

— І не бігай коридорами! — гукнув їй услід дідусь з вусами. — Тут підлога слизька! Минулого тижня один студент розігнався, влетів у статую, а статуя виявилася справжнім закам'янілим драконом! Той прокинувся і з'їв його сніданок!

— А студент?

— А студент залишився без сніданку! Бідолаха голодував до обіду!

Марта бігла. Вона бігла не тому, що боялася — відьми не бояться драконів, відьми бояться, коли в холодильнику закінчується сир. Вона бігла тому, що їй потрібно було знайти місце, де можна перевести подих і подумати.

Стіни академії були складеними з темного каменю, який ледь світився зсередини – це була вулканічна порода, насичена магічною енергією. Подекуди з каменю стирчали кристали – вони слугували накопичувачами енергії для захисних заклять. Підлога виблискувала, ніби її щойно натерли воском – насправді її натирали гобліни-прибиральники щоночі, і це було їхнє улюблене заняття (після сну та скарг на життя). А в повітрі пахло старими книгами, магією та... шашликом? Ні, це просто дракони снідали. Дракони взагалі багато їдять. І завжди. І це створювало в академії неповторний аромат смаженого м'яса, який тримався на всіх поверхах.

— Куди ти біжиш, малий? — гукнув їй услід здоровань із лускою на щоці. Він саме вийшов із дверей із написом «Їдальня №3: для тих, хто любить їсти багато». — Ти новенький?

— Ні, — відказала Марта, зупиняючись. — Я просто... шукаю туалет.

— Туалет там, — дракон показав пальцем у кінець коридору. — Але будь обережний, там гоблін-прибиральник зранку випив. Він зараз усім душі виймає. В прямому сенсі.

— Дякую за пораду, — Марта чемно кивнула й рушила далі, але вже повільніше.

Вона заглянула у вікно. За склом був двір академії: величезний, із фонтаном у вигляді дракона, що плювався вогнем (символічно), лавами для студентів та величезним розкладом занять, написаним на камені. Марта спробувала прочитати — текст світився золотими літерами й повільно змінювався.

«Перша пара: Бойова магія (ректор Лоріан Золотий). Аудиторія 404.»

Марта здригнулася.

«Друга пара: Історія драконячих війн. Викладач: Агата Мудра. Захопіть із собою сніданок, лекція довга.»

«Третя пара: Основи польотів. Для першокурсників. Обов’язково мати при собі страхувальний амулет. Попереджаємо: минулого тижня троє студентів упали в озеро. З ними все добре, але амулети врятували їм життя.»

«Четверта пара: Прикладна алхімія. Обережно з інгредієнтами. Запам'ятайте: сірка та сміхотворний газ не змішуються. Пам'ятайте про це, будь ласка. Ми серйозно.»

— Ну що ж, — прошепотіла Марта. — Ти в академії драконів. Ти відьма. Ти щойно поцілувала ректора в ніс. Життя прекрасне, якщо дивитися на нього під певним кутом. Наприклад, зсередини пляшки.

Вона хотіла піти далі, коли за спиною почулися кроки. Чіткі, важкі, з легким брязкотом обладунків.

— Ви! Зупиніться!

Марта обернулася. До неї йшов чоловік у сріблястій мантії. Його обличчя було вкрите дрібною лускою (смарагдового відтінку), а очі світилися зеленим, наче два ліхтарі. Він тримав у руці сувій, який сам себе розгортав, і перо, яке писало в повітрі, фіксуючи кожне його слово.

— Ви та особа, яка незаконно проникла на територію академії? — запитав чоловік, зупиняючись за два кроки від Марти.

— Я не проникала, мене призвали, — відповіла Марта. — Це величезна різниця.

— Призвали? — чоловік підняв брову. Луска на його брові теж піднялася. — Хто вас призвав?

— Якийсь рубіновий дракон на ім’я Елгар. Він намагався зробити закляття захисту, а зробив портал.

— А... Елгар, — чоловік сумно похитав головою. — Це багато що пояснює. Я — декан смарагдового факультету, Кріспін Зеленокрил. І ви, юначе, порушили одразу кілька правил академії.

— Яких? — здивувалася Марта.

— По-перше, у вас немає драконячої форми. Це порушення статуту академії, параграф 7, пункт 3. По-друге, ви бігаєте коридорами, що заборонено правилами внутрішнього розпорядку, параграф 12, пункт 1. По-третє... — Кріспін придивився до її светра. — Що це за істоти на вашому одязі?

— Олені. На лижах, — відповіла Марта. Вона вже звикла, що її светр привертає увагу. Ще в Києві на неї показували пальцем, але там хоча б знали, що таке олені. — Це така земна тварина.

— Вона небезпечна?

— Тільки якщо ви — морква.

Декан замислився. Його мантія легенько пульсувала зеленим світлом – це означало, що він активно користувався магією, щоб просканувати Марту на предмет загроз.

— Слухайте, — сказала Марта, намагаючись звучати якомога переконливіше. — Я не хочу нічого поганого. Я хочу повернутися додому. Але поки ваш рубіновий геній не полагодить портал, мені потрібно десь жити. Можна мені просто... пожити тут? Я не буду заважати. Я навіть можу допомагати. Я відьма, до речі.

— Відьма? — Кріспін відступив на крок. — Ви — відьма?

— Так. Ліцензована. Спеціалізація — побутова магія. Чищу труби, виганяю привидів з унітазів, настроюю магічні холодильники. У вас тут таке є?

— У нас тут, — декан кашлянув, — взагалі-то академія драконів.

— І що, у драконів не забиваються труби? — здивувалася Марта. — Не лопаються крани? Не з'являються привиди в туалетах? Бо якщо так, то ви втрачаєте чудового фахівця.

— У нас, — Кріспін зробив паузу, ніби підбираючи слова, — є гобліни-прибиральники.

— Гобліни, які п'ють зранку? — перепитала Марта. — Ті самі, що виймають душі? Ви впевнені, що це найкращі фахівці для сантехніки?