Частина 2. Відьма псує ректору настрій та халат

Марта (бо так звали відьму) не була звичайною відьмою. По-перше, вона мала ліцензію на магічну діяльність, яку вибила в міській адміністрації після трьох років судів та хабарів. По-друге, вона спеціалізувалася на дрібній побутовій магії: чищенні труб, усуненні привидів з унітазів та налаштуванні магічних холодильників. По-третє, вона категорично не любила несподіванки, особливо ті, що викидали її в інший вимір без попередження.

— ...отже, ви хочете сказати, — Марта стояла перед викладачем, схрестивши руки на грудях, — що ваш студент через криві руки випадково призвав мене з мого рідного Києва до вашої академії? І тепер я не можу повернутися, бо портал закрився?

— Технічно, — викладач Мордред витирав піт із чола. Вуса його вже не палали, а жалібно звисали вниз, наче два втомлених черв'яки. — Він не закрився. Він... вибухнув.

— Вибухнув?

— Рубінові дракони, знаєте... — Мордред ніяково кахикнув. — Вони дуже стараються.

— Отже, я застрягла у світі, де всі можуть перетворитися на гігантських вогнедишних ящерів, через те, що один рудий ботанік не вміє користуватися закляттям «Купол непробивності»? — Марта відчувала, як у ній закипає злість. Це було професійне: відьми погано контролюють емоції. Особливо коли їх виривають з рідного дивану, улюбленого серіалу та тільки-но завареного чаю.

— Не ботанік, а рубіновий дракон, — образився хтось із лав.

— Мені байдуже, якого кольору в нього луска! — гримнула Марта. — Я хочу додому!

Слова застрягли в горлі, коли двері аудиторії відчинилися. Вони відчинилися не просто так, а з ефектом: із припливом вітру, легким землетрусом та відчуттям, що на порозі стоїть хтось дуже могутній, дуже сердитий і, схоже, дуже... мокрий?

— Що тут сталося? — голос був низьким, густим, наче топлене масло, але з нотками сірки.

Уся аудиторія завмерла. Студенти, які щойно реготали й панікували, тепер сиділи тихо, наче мишенята перед котом. Навіть Елгар перестав схлипувати й лише співчутливо подивився на Марту – поглядом людини, яка знає, що зараз станеться щось жахливе.

Марта підвела очі й...

Ой.

Вона читала про драконів. Вона бачила драконів у кіно. Вона навіть лікувала домашнього дракончика у багатої леді — маленьке створіння, яке палило фіранки та їло коштовності. Але такого вона не бачила.

Ректор (бо це явно був ректор) стояв у дверях, кутаючись у... халат. Шовковий халат із вишитими драконами, які курили люльки. Його волосся, довге та золотисте, все ще було мокрим, вода капала на підлогу, утворюючи навколо нього маленьке озерце. На щоках блищали крапельки води. А очі... очі кольору розпеченого золота дивилися на аудиторію з таким виразом, ніби він щойно виявив у своїй ванній несподіваного гостя.

Стоп.

У ванній?

Марта пригадала: коли її тягнуло порталом, вона на мить побачила перед собою розкішну ванну кімнату з мармуровою плиткою, позолоченими кранами та величезною чашею, повною піни. І в цій піні хтось сидів. Хтось із довгим золотим волоссям, розпатланим і мокрим.

— Ахаха, — нервово сказала Марта. — Нічого не сталося. Все добре. Я просто... йду.

Вона різко розвернулася на підборах (у кросівках, на щастя), але Мордред схопив її за руку.

— Ви нікуди не йдете. Ви — магічний інцидент, а всі магічні інциденти проходять реєстрацію в ректораті.

— В ректораті? — перепитала Марта, все ще відчуваючи на собі важкий погляд золотистих очей.

— Я, до речі, ректор, — золотоволосий дракон зробив крок вперед. Вода з його волосся бризнула на студентів. Ті завмерли. — Лоріан Золотий. І ви, юначе, зараз пройдете зі мною.

— Юначе? — Марта здивовано кліпнула. Потім глянула на себе. Коротке руде волосся, худорлява фігура, широка сорочка (з оленями на лижах, але це ж не рахується?). Светр такий великий, що ховає будь-які жіночі форми. Плюс вона низька на зріст – дракони всі високі, їй навіть до плеча ректора не дістати. А, ну так. Він прийняв її за хлопця.

І це було чудово. Чудово, тому що вона щойно зрозуміла ЩОСЬ ДУЖЕ ВАЖЛИВЕ.

— Пробачте, — сказала Марта, намагаючись говорити якомога нижче. — А ви... ви щойно приймали ванну?

Лоріан Золотий завмер. Його обличчя повільно набрало кольору стиглого помідора.

— Звідки ви...

— Тому що, — Марта відчула, як у ній народжується щось неймовірне. Можливо, це був інстинкт самозбереження. Можливо, професійна деформація. А можливо, просто те, що вона не спала вже добу й її фільтр реальності відключився. — Тому що десять хвилин тому я приземлилася прямо у вашу ванну. Я бачила вас у піні. І, мушу визнати, ви справили на мене враження.

В аудиторії стало тихо. Дуже тихо. Навіть світильники пригасли.

Лоріан відкрив рота. Закрив. Відкрив знову. З його ніздрів вирвався тоненький струмінь диму — вірна ознака того, що дракон зараз або зареве, або спалить усе навколо.

— Ви... ви були в моїй...

— У вашій ванній, так. І ви милися. І співали, до речі. Про ластівку? Не дуже влучна тема для дракона, але на смак і колір, як кажуть...

— Я не співав! — вигукнув Лоріан, і його голос відлунив від стін. Дві руни на стінах вигоріли від такого магічного сплеску.

— Співали, співали, — відмахнулася Марта, яка вже не контролювала свій язик. Це був поганий знак. Коли відьма втрачає контроль, вона або підпалює сусідський будинок, або робить щось набагато гірше. Наприклад, вирішує пожартувати над ректором драконів. — «Ластівка, ластівка, крильцями тріпоче, а дракон самотній у піні реве...» Дуже зворушливо.

Лоріан почервонів так, що його обличчя стало одного кольору з Елгаровою лускою. Його халат почав диміти.

— Я вас уб'ю, — прошипів він.

— За що? — щиро здивувалася Марта. — За те, що я потрапила до вас через вашого ж студента? За те, що ви співаєте чудову пісню? За те, що у вас чудовий голос, до речі. Баритон. Дуже сексуально.

— Сексуально? — Лоріан закашлявся. Від його кашлю зі стелі посипалася штукатурка.

— Ну так, — Марта потиснула плечима. — Я жінка, мені подобаються чоловіки з гарним голосом. І ви справили на мене враження. Тому...