Частина 1. Драконяча освіта дає тріщину

Академія Драконячих Мистецтв імені Вогнедишного Хранителя пишалася своїми випускниками. 

Ще б пак, адже саме тут кували кадри для королівської армії, дипломатичного корпусу та, звісно, податкової служби. Останнє, щоправда, було державною таємницею, бо жоден дракон у здоровому глузді не зізнався б, що рахує чужі скарби замість того, щоб їх палити.

Сама академія була архітектурним дивом – або жахіттям, залежно від того, кого питали. Велетенський комплекс із чорного вулканічного каменю здіймався на скелі над Безоднею Забутих Скарбів. Його вежі сягали хмар, а на шпилях постійно палали вічні вогні – частково для краси, частково для обігріву, а частково тому, що дракони забували їх гасити. Головна брама була викута з чистого золота (що було жахливо непрактично, бо її постійно намагалися злизати молодшокурсники в драконячій формі). Навколо академії вирував магічний купол, який мав захищати від зовнішніх ворогів, але насправді рятував сусідні містечка від випадкових пожеж, бо студенти-першокурсники досі не навчилися контролювати своє дихання.

Усередині академія була ще величнішою та хаотичнішою. Коридори петляли, немов травна система дракона після важкого обіду. Сходи вели то вгору, то вниз, то вбік, то в зовсім неочікуваному напрямку. Певна магічна аномалія спричинила те, що четвертий поверх іноді опинявся між другим і сьомим, тому студенти звикли носити із собою компаси (які, втім, теж божеволіли). У нішах стояли статуї колишніх ректорів, які не просто дивилися – вони коментували. Вголос. Іноді образливо.

— А цей знову запізнився, — пробурмотів один такий ректор, коли повз пробігав захеканий студент.

— Я не запізнююсь, я стратегічно накопичую енергію! — вигукнув той на ходу.

— Стратегічно накопичувати енергію в ліжку – це називається лінь! — гукнула статуя йому вслід.

На стінах висіли магічні світильники у вигляді драконячих голів, які дихали світлом – і іноді справжнім вогнем, якщо їх дратували. Особливо їх дратували гобліни-прибиральники, які щоранку протирали їх від сажі й отримували порцію полум'я на свою лисину.

— Отже, сьогодні відпрацьовуємо «Купол непробивності», — викладач бойової магії Мордред Сірокрил нервово крутив вуса. Його вуса взагалі були окремим видом магічного мистецтва: вони звивалися, палали вогнем на кінчиках і, за чутками, навіть розмовляли, коли Мордред приймав зайвого. Сьогодні вуса палали яскравіше звичайного – поганий знак. — Закляття має захистити вас від будь-якої зовнішньої атаки. Від вогню, льоду, ударів мечем, а також від дзвінків тещі о сьомій ранку.

Аудиторія, в якій проходило заняття, була справжнім випробувальним полігоном. Її стіни з чорного каменю були вкриті шарами захисних рун, які світилися тьмяним блакитним. Вони призначалися для того, щоб стримувати магічні викиди, але після особливо невдалих занять деякі руни вигоряли й потребували заміни. Стеля здіймалася на тридцять метрів угору – щоб ніхто випадково не пробив її головою під час трансформації. Підлога була викладена термостійкою плиткою, яка могла витримати температуру лави. На ній досі залишилися темні плями від попередніх занять – «сувеніри», як їх ніжно називали викладачі.

Студенти заіскрили ніздрями. Дракони сміятися не вміли так, як люди – вони або випускали дим, або випадково підпалювали сусіда. Тому в аудиторії одразу запахло паленим волоссям, і хтось десь у другому ряду загасив полум'я на своїй брові. Викладач Мордред втомлено зітхнув – це був третій випадок за цей тиждень. Першокурсники, особливо ті, хто тільки-но навчився контролювати вогонь, були справжнім лихом.

— Елгаре Рубіновий, — викладач ткнув пальцем у блідого юнака з червонуватою лускою на вилицях. — Ти перший. Покажи нам, чого навчився за місяць.

Елгар був гарним хлопцем. Якби дракони носили окуляри, він був би тим самим ботаніком, якого цураються навіть тролі. Його рубінова луска блищала так, ніби він щойно натерся воском, а очі кольору переспілого вишневого компоту дивилися на світ із вічною провиною. Він був чемним, старанним і абсолютно безталанним у бойовій магії.

— Я... я спробую, пане викладачу, — промимрив Елгар, виходячи до центру аудиторії.

— Не треба пробувати, треба робити! — Мордред ляснув себе по лобі. — Якого дракона мене взагалі направили на молодшу групу...

Елгар вийшов на спеціальне місце для практики – круг діаметром п'ять метрів, викладений рунічним камінням. Це каміння мало поглинати надлишки магії, щоб студент випадково не зніс половину академії. Минулого місяця один сапфіровий дракон таки зніс – на щастя, тільки їдальню. Їдальню, втім, відбудували за три дні, бо дракони дуже не люблять, коли їм ніде їсти.

Елгар підняв руки. На його долонях спалахнули рубінові іскри – гарний знак. Принаймні спочатку. Він почав накопичувати магію, що для рубінових драконів було справою тонкою. Якщо смарагдові дракони спеціалізувалися на захисті, а сапфірові – на ілюзіях, то рубінові... ну, вони старалися. Дуже старалися. Іноді це закінчувалося добре. Найчастіше – пожежею, яку гасили три декани.

— Купол непробивності! — вигукнув Елгар, випрямляючись на повен зріст.

Замість купола в повітрі з'явилася маленька золота іскра. Вона тремтіла, моргала, потім чхнула – так, саме чхнула, бо з неї вилетіла ще одна іскра, яка вдарила в стелю і розсипалася дощем на студентів.

— Чудово, — Мордред закрив обличчя руками. — Ти створив іскру. Це навіть не закляття, це алергія на магію.

В аудиторії пролунав приглушений сміх. Хтось із задніх рядів вигукнув:

— Елгар, ти зараз випадково не ляльку призведеш?

— Хлопці, дайте йому спокій! — обурився його сусід по парті. Він, до речі, був смарагдовим драконом, а отже, професійним захисником – навіть у дрібницях. — Він старається!

— Старається провалити іспит, — пирхнув сапфіровий дракон з першого ряду. Його луска переливалася синім, коли він посміхався. А посміхався він часто, бо сапфірові дракони відомі своїм почуттям гумору – іноді жорстоким.

— Зараз вийде! — Елгар заплющив очі й натиснув. Він натиснув так, як натискають на педаль газу, коли за вами женеться зграя вовкулак. Він вклав у закляття всі свої надії, мрії та страх перед іспитами.