2

  Вогні нічного міста відбивалися від тонованого скла авто. Ми зустрілися у дзеркалі поглядами, від чого по моїй спині пробігли мурашки. Я проковтнула ком, який утворився у моєму горлі, і наважилася запитати, куди ми їдемо. Незнайомець лише ще раз поглянув на мене у дзеркало і мовчки продовжив дивитися на дорогу. Мені стало легше дихати, коли я побачила, що машина повертає у сторону мого району. Я наважилася розглянути салон автомобіля. Сидіння обтянуте чорною шкірою, все ідеально чисте та виглядає дорого. 

     Ми заїхали у двір мого будинку. Автомобіль зупинився і двері розблокувалися. Незнайомець взяв із переднього сидіння мою сумочку і простягнув мені її. Мені від подиву відняло мову. 

• Дякую, - видавила я і взялася швидко відчиняти двері, щоб якнайшвидше втекти від цього маньяка.
• Не носи такі відкриті сукні, бо я не завжди можу бути поруч, - прокричав незнайомець мені в спину із припущеного вікна авто.
• Йди до біса, маньяк, - випалила я і мерщій побігла у під’їзд.

    Зачинивши за собою двері, я почула, як незнайомець поїхав. Я дістала із сумочки телефон, щоб набрати Олександру.

• Алло, Кріста, ти де? З тобою все гаразд? - після третього гудка прозвучав голос подруги.
• Так, я вже вдома. Ти як?
• Чудово. Що за здоровань забирав твою сумочку? 
• Е… знайомий… вибач, зустріла знайомого, - почала обманювати я, бо не хотіла зайвих запитань, відповідей на які я не мала. - Пробач, якось негарно вийшло.
• Все нормально. Мене твій знайомий посадив на таксі та ще й заплатив.

   Мої очі округлилися від подиву. Що за? 

• Так, це чудово, - поспішила я завершити розмову, - добре, що ми вже по домах. Дякую за гарний вечір. 
• Навзаєм, Крісто. Дзвони, якщо що. До понеділка.
• До понеділка, - відповіла я і вибила розмову.

…Я стараюся розгледіти обличчя на портретах. Чую, що під’їжджає автомобіль і світить фарами крізь прочинені вікна. Я біжу по коридору. Мені страшно, холодно і неприємно. Пробую відчинити двері. Одні, другі, треті… Зачинено. Я біжу далі, спотикаюся і падаю…

     Розплющивши очі, я побачила стелю своєї орендованої квартири. Знову наснився цей страшний сон. Добре, що ранок суботу і можна довше полежати в ліжку. Я зарилася глибше під одіяло і спробувала ще подрімати. Але не тут то було. Мій мобільний почав вібрувати. Я потягнулася рукою до тумби, на якій він лежав, і підняла трубку.

• Доброго ранку, Крісто, не розбудив? - почувся голос шефа.
• Віктор Борисович? У нас шестиденка?
• Ні-ні, - засміявся начальник, - вибач, що турбую. Я знаю, що ти нікого в цьому місті не знаєш, а десь за годину планую бути у твоєму району, тому подумав, що ми могли б випити кави…
• Віктор Борисович, це якось, - зніяковіла я.
• Ні-ні, нічого такого, я маю до тебе справу. А кава, то щоб цікавіше було.
• А справа до понеділка не почекає?
• Ну, було б добре сьогодні, але якщо в тебе є якісь інші плани, - відповів начальник.
• Добре. За годину у кафе на розі.
• Домовилися, чекатиму, - відповів Віктро Борисович і поклав слухавку.

    Дивно якось це все, але робота мені подобається, обіцяють плати гарно, тому не варто псувати стосунки із шефом. Надіюся, що наші стосунки не перейдуть в особисті, бо якось не хочеться так відразу. Забагато подій.

    Я швиденько встала, зібралася, прибрала в кімнаті і попрямувала до виходу. В корироді я побачила вчорашнє взуття і плаття, яке висіло на вішаку, і згадала коментар незнайомця. Голова трохи гуділа від випитих коктейлів, але одяг мені нагадав події вчорашнього вечора, які, не як мені здавалося, були насправді. Неприємна тошнота переповнила мої груди, я жбурнула вішак із плаття у шафу, а туфлі заховала у тумбу для взуття. 

• Ніхто не буде мені вказувати, що одягати, - буркнула я, взула кросівки і вибігла з квартири.

    Кав’ярня наповнилася ароматом кави, свіжої випічки і гомоном відвідувачів. У кутку на дивані сидів мій начальник. Приємний біло-сірий інтер’єр пасував до мого стильного світловолосого боса, хоч я більше звикла Віктора Борисовича бачити в офісі. В такій обстановці головне не назвати начальника Вітею, подумала я і сама про себе засміялася. 

• Бачу, ти в хорошому настрої, - сказав начальник і покликав офіціанта, щойно я сіла на білий диван.
• Лате і круасан, - замовила я і уважно почала розглядати свого співрозмовника.

    Мужня статура, блакитні очі, гарно вкладене світле волосся, прямий ніс, проникливий і теплий погляд. Віктор Борисович гарний мужчина, але він - мій начальник. Моя внутрішня Кріста під впливом вчорашнього алкоголю вже намалювала декілька непристойних ілюстрацій розвитку наших стосунків із босом, але, надіюся, алкоголь із моєї крові виведеться, і  весь цей срам так і залишиться в лише в моїй голові.

• Як вчора погуляли із Олександрою?

    Питання Віктора Борисовича була несподіваним. Мене видав мій вираз обличчя.

• Ми з Ігорем Олександри давні друзі, тому я все знаю, - пояснив бос.
• Буду знати на майбутнє.
• Всі ми живі люди і заслуговуємо на якісний відпочинок.
• Відпочинок, після якого ще треба відпочивати, - зауважила я.

    Офіціант приніс моє замовлення і я щиро надіялася, що після лате з круасаном мене трохи попустить.

• Олександра чудова людина, я радий, що ви потоваришували.
• Так, я ж лише тиждень працюю, але мені подобається.
• Стараюся створити гарні умови для своїх працівників, особливо, цінних.