Розділ 3

Дорогою до офісу Тишинського з Люсі почали траплятися події, які ніяк не вкладалися у її плани на день.

Спочатку дорогу Люсі перебіг чорний кіт. Таке в її житті траплялося не вперше, тому вона виконала відпрацьований ритуал, плюнувши через ліве плече, і подумки зазначила, що справа буде непростою.

Та вона й не сподівалася на просте вирішення. Дівчину вабили виклики, інакше вона і справді відкрила б шлюбну агенцію.

Люсі не встигла закінчити цю думку, проходячи повз черговий будинок, як їй перебіг дорогу білий кіт.

Чорних котів дівчина на своєму шляху зустрічала неодноразово. А от білий... Це було щось новеньке.

Він сидів біля паркану, наче навмисно очікуючи на появу Люсі, і буквально перед дівчиною зірвався з місця, перебігши на інший бік тротуару. Це справило на Люсі таке враження, що вона навіть не здивувалася, побачивши на чистому і безхмарному небі хмару у вигляді дулі.

Люсі так захопилася її спогляданням, гадаючи, кому ж це небеса показують дулю, що аж підстрибнула, коли поруч із нею просигналила машина.

- Сідайте, я вас підвезу! - Кентавр Іларіонович, нахилився із сидіння водія, щоб відчинити дверцята пасажирського сидіння

Тож, за хвилину Люсі вперше у своєму житті сиділа у Майбаху. Схоже, його власник був поціновувачем стилю ретро, бо Майбах виглядав так, нібито зійшов з конвеєра невдовзі після другої світової.

- Доброго ранку, Костянтин Іванович! - підвелася з-за столу вишколена секретарка у приймальні.

Бос кивнув секретарці і підморгнув Люсі, прочиняючи перед нею двері кабінету.

За деякий час співробітник заніс до кабінету кейс. Відімкнувши його ключем, він продемонстрував щільно укладені пачки стодоларових купюр.

Відпустивши клерка, Кентавр Іларіонович витяг дві пачки і поклав перед Люсі.

- Це на перший час, - повідомив він, закриваючи кейс.

Люсі переводила погляд то на нього, то на гроші. Це була сума, що набагато перевищувала розмір гонорару, який вона могла собі уявити у найсміливіших мріях. Та клієнт, як ні в чому не бувало сховав кейс, і Люсі залишалося тільки узяти гроші.

- Вина? - запропонував господар.

- Ні, дякую. Зранку не п'ю, - відмовилася дівчина.

У неї були плани на сьогоднішній вечір, для яких потрібно мати тверезу голову. А саме, Люсі планувала відвідати нічний клуб, де проводила час Лібія до свого зникнення.

* * * * *

Вийшовши з офісу і перетнувши великий проспект, Люсі попрямувала до затишної кав'ярні, щоб привести до ладу думки і скласти остаточний план дій.

- Ви дозволите? - поруч із столиком стояв високий, симпатичний хлопець.

Зустрівшись із ним поглядом, Люсі запитально підняла брову, натякаючи, що у кав'ярні повно вільних столиків. Вона спеціально вибрала місце біля вікна, щоб повз неї не ходили туди-сюди.

Та хлопець, проігнорувавши її невербальні сигнали, сів на стілець.

У Центрі з підготовки миротворців Люсі все ж таки навчили, хоч і не без труднощів, що, перше ніж стріляти, потрібно розібратися, хто перед тобою. Її піднята брова стала ще виразнішою.

- Я Влад! - представився хлопець. - Старший брат Лібії. Побачив вас у офісі і вирішив познайомитися. Батько повідомив нам, що найняв приватного детектива.

М'яко кажучи, Люсі була зовсім не в захваті від публічного обговорення її роду занять. З іншого боку, поява Влада економила час і сили. Все одно довелося б з ним зустрічатися найближчим часом.

- Мене звуть Люсі, - дівчина не поспішала повідомляти якусь додаткову інформацію.

- Дозвольте вас пригостити! - не очікуючи відповіді, Влад помахав офіціантові.

- Було дуже люб'язно з вашого боку запитати дозволу, - процідила крізь зуби Люсі.

- У нас не зовсім звичайна сім'я, - Влад проігнорував її роздратування. - У кожного свої таланти.

- Цікаво... - Люсі невизначено знизала плечима.

- Батько має талант заробляти гроші, та це, я гадаю, ви вже зрозуміли. А в мене талант морочити голову дівчатам, - він відверто посміхався.

В голові Люсі мимоволі промайнула думка, чи надійно вона сховала гроші.

- Та ні, я не кишеньковий злодій! - наче вгадавши її думки, засміявся Влад.

У поведінці хлопця було щось котяче, приваблююче і водночас відштовхуюче. Його великі, темні очі також наводили на думку про східне походження. Адже рідна мати Лібії була лівійкою. Власне, і дівчину назвали на честь Батьківщини матері.

Напевно, Кентавру Іларіоновичу подобається певний тип жінок, дійшла висновку Люсі. Не дивно, що з такою зовнішністю його прийомному синові вдається морочити дівчатам голову. Тільки Люсі це не стосується.

На африканському континенті вона бачила красенів із такою статурою, що цей хлопець і поруч не стояв. Та жодному з них не вдалося спокусити Люсі, хоча дехто намагався.

- А який талант у Лібії?

Незважаючи на складність ситуації з її зникненням, у Люсі було інтуїтивне відчуття, що дівчина жива.

По-перше, існувало правило вважати зниклу людину живою до тих, поки не знайшли тіло. А по-друге, розмовляючи з Кентавром Іларіоновичем, Люсі не відчувала тіні смерті над її родиною. Хоча, дивлячись на Влада, вона вже не сказала б це так упевнено. Щось таке в ньому було, що змушувало інстинкти Люсі працювати на повну потужність, і в такі моменти, вона також ставала схожою на кішку, яка приготувалася до стрибка.

Так вони й сиділи за одним столиком - хижаки, які кружляють один навколо одного, вишукуючи слабке місце.

У тому, що Люсі не належала до загону травоїдних, не було жодних сумнівів. Втім, Влад теж до нього не належав.