Розділ 2

Для пошуку клієнтів Люсі застосовувала всі доступні їй способи - клеїла оголошення на стовпах, писала у газети безкоштовних оголошень. Вона якраз обмірковувала серію постів у соцмережах, коли у двері офісу подзвонили.

Офіс Люсі являв собою однокімнатну квартиру на другому поверсі, щоправда з гарним ремонтом, з маленькою кухнею і передпокоєм. Квартира дісталася Люсі від покійної бабусі, і всі свої заощадження, накопичені під час служби у миротворчому контингенті, дівчина вклала в ремонт.

Наразі приміщення виглядало дійсно гарно, у європейському стилі, так що не соромно було прийняти клієнтів.

Подивившись у вічко, Люсі побачила чоловіка представницької зовнішності і відчинила двері.

- Офіс приватного детектива? - без привітання запитав він. - А чому у вас таблички немає?

- Ще не встигли повісити! - парирувала Люсі, і, схопившись, привіталася.

- Доброго дня! Заходьте. будь ласка.

- То ви секретарка? - знімаючи пальто, поцікавився гість.

- Я Люсі, приватний детектив.

Після Центральної Африки дівчину було не так легко засмутити.

- Що вас привело до мене?

Люсі перейшла до суті справи після того, як гість відмовився від запропонованого чаю або кави.

Перед нею сидів забезпечений, скоріше навіть багатий клієнт. І те, що він звернувся до маленького, нікому не відомого детективного агентства, свідчило про делікатність справи. Люсі кортіло спитати, звідки він дізнався про неї, але, трохи подумавши, вона вирішила не робити цього, а зосередитися на суті справи.

- У мене зникла донька! - говорячи про мету свого візиту, клієнт помітно занервував, втративши самовпевненість, яку він випромінював, зайшовши до офісу.

Слідча справа була однією з улюблених дисциплін Люсі, тому вона відчула себе у своїй тарілці.

- Як давно вона зникла?

- Чотири дому.

- Чому ви не звернулися раніше?

- Спочатку спробували розшукати її у друзів. Потім звернулися до поліції, та, не знайшовши жодних слідів, поліціянти визнали своє безсилля. Це все зайняло чотири дні.

- Вона вживала наркотики? У неї були сумнівні зв'язки?

- Десь-колись могла прийняти таблетку, - неохоче визнав батько. - Та Лібія не була наркоманкою. А щодо сумнівних зв'язків - у кого їх немає.

- Наскільки я розумію, розшуки через друзів теж нічого не дали?

- Ми зателефонували усім, хто був у неї в записнику. До деяких приїжджали особисто. Та жодних вказівок на те, де вона могла б перебувати, не знайшли.

- Вашу доньку звуть Лібія? - Люсі швидко занотовувала сказане співбесідником.

Лібія, вісімнадцять років. Зріст сто вісімдесят сантиметрів, довге темно-русяве волосся і блакитні очі.

- Вона залишила якісь записи, щоденники? Будь-які документи?

- Так! - батько відкрив барсетку і витяг блокнота. - останнім часом вона захопилася музикою та картинами. Це було досить незвичайно, бо до цього її цікавили виключно танці і компанія однолітків.

- Як дівчина матеріально забезпечена, на цих словах батько самовпевнено посміхнувся, - вона могла собі дозволити нічим серйозно не цікавитися. Сподіваюся, ви мене розумієте.

- Так, розумію, - суворо кивнула Люсі, про себе вирішивши тримати якомога більшу дистанцію з клієнтом, у якому відчувалася звичка домінувати.

Це була людина зовсім іншого складу, ніж її попередні клієнти, і Люсі тільки один раз дозволила собі глянути на клієнта з подивом, коли він назвав прізвище зниклої дівчини.

Це була одна з найбагатших і найвідоміших родин у місті.

Розповідаючи про доньку, клієнт став говірким, і Люсі досить багато дізналася про його сімейне життя.

Лібія жила з мачухою, оскільки після розлучення її батько одружився вдруге, і звідним старшим братом, якому вже виповнилося двадцять чотири.

Батько запевняв, що Лібія і пасинок добре ладили між собою, та Люсі взяла його на замітку, так само як і біологічну матір Лібії. Жінка була лівійкою за походженням, звійдки й узялося дивне ім'я доньки, яку батько в розмові називав Ліб або просто Лі.

Сам клієнт мав чудернацьке ім'я Кентавр Ілларіонович. Увійшовши до офісу і переконавшись. що бачить перед собою приватного детектива, він простягнув руку і представився:

- Кент.

Побачивши, як у Люсі очі полізли на лоба, він додав:

- Друзі називають мене Авром, та, гадаю, це буде не дуже зручно вимовляти.

Кенту, він же Авр, належало гірськопереробне підприємство у місті, та ще декілька компаній. Тепер Люсі зрозуміла, чому, згадуючи її клієнта в пресі, його називали паном Тишинським або К.І. Тишинським.

Кентавр Іларіонович - значилося на візитівці.

Цікаво, як він роздає свої візитівки іншим? Чи на такому рівні їх уже не роздають? А як його називає дружина - Тавр? Чи лагідно - Таврик?

Ці питання геть заважали Люсі зосередитися на суті розмови. Напевно, самець канарки, якому його хазяїн теж дав прізвисько Кент, і якого вона нещодавно розшукувала, і не здогадувався, що у нього є такий знаменитий тезка.

Спіймавши себе на тому, що думки набувають зовсім непристойного напрямку, Люсі потайки вщипнула себе за руку і зусиллям волі зосередилася на розповіді Кентавра Ілларіоновича.

Наразі в її списку було три особи, з якими вона мала намір зустрітися в першу чергу - брат Лібії, її мачуха та її рідна мати, про що вона і повідомила клієнтові.

Та, варто було Люсі згадати ім'я його теперішньої дружини, як Кент почав запально доводити, що вона не має і не може мати відношення до зникнення Лібії.

- Катруся ставилася до неї, як до своєї рідної доньки!

За цим і розпрощалися.

Незважаючи на професійну звичку поліціянта підозрювати всіх, Люсі була схильна виключити батька Лібії з переліку підозрюваних. Вона не бачила жодної користі для нього у зникненні його прямої спадкоємиці. А ось для пасинка користь була.

Мотивом рідної матері Лібії теоретично могла бути помста своєму колишньому. Хоча в такий спосіб? Люсі сумнівалася. А про стосунки з мачухою взагалі багато чого написано. Хоча бувають і вийнятки. Люсі була особисто знайома з сім'єю, де мачуха і падчериця жили душа в душу. Тож, із цього пункту вона і вирішила розпочати.