Артикул 5.

Колін майже одразу вимушено покинув нашу компанію. Залишившись удвох, ми перекинулись із Мейрам багатозначними поглядами, мовляв, наша недавня розмова не забута, а відкладена на потім, і змішалися з натовпом.

Святкова зала була прибрана у стилі жахів. Штучна павутина з візуальними, втім позбавленими фізичної оболонки, павуками оплітала всі можливі кути та ніші; джерелом світла виступали справжні факели й гарбузи з вирізаними на їх поверхні гримасами та свічками всередині; під стелею літали магічні проєкції привидів і кажанів, видаючи характерні звуки, що були фоном для атмосферної музики з нотками моторошних вересків і стогнань. На диво, це середовище імперії зла мені подобалось, навіть реалістичні скелети не лякали.

- Що робитимемо? – звернулася до мене сейнашка, розгублено споглядаючи на розфарбованих, перевдягнутих у найрізноманітніших монстрів студентів, котрі снували туди-сюди, сміючись, перешіптуючись чи сперечаючись один з одним.

- І гадки не маю, – розвела руками, - пропоную скоїти набіг на фуршетні столики.

За відсутності будь-яких інших варіантів, попрямували у взаємно визначеному напрямку. Народу зібралось багацько, тому подекуди доводилось із силою проштовхуватися. Паралельно з цим я поглядом шукала Робіна, що теж обіцяв прийти. Він говорив, що не вдягатиме маски, аби я його не загубила й одразу розпізнала, одначе далі власного носа та чужих спин погляд не досягав.

Довгих пів години ми з Нахасе тинялися залою у спробі себе хоч якось звеселити, навіть трохи потанцювали в компанії підробних дроу, що не соромилися розпускати свої руки. Та вартувало сейнашці пред’явити відчайдушним сміливцям свій далеко не підробний роздвоєний язик в оточенні гострих ікл, як студенти розгубили всю свою сміливість.

Нарешті настала офіційна частина балу, котру багато хто чекав із превеликим нетерпінням, – поява та, власне, промова ректора, що супроводжувалася виходом «у світ» його кровного брата. Музика стихла, всі присутні розвернулись до навісного балкона, де з червоного марева вийшов як завжди суворий, зодягнений у все чорне лорд Сеттер. Перш ніж перейти до вітального слова, він обвів пильним поглядом усіх присутніх, дещо затримавши увагу на мені, після чого заговорив:

- Історія Асенсари багата на перемоги та поразки. Ми як нащадки наших відважних предків повинні в пам’яті тримати все без винятків. Така наша відплата, такі подяка і шана. Всі ми чудово знаємо, чим завдячуємо винуватцю цього свята, тому в історію не вдаватимусь. Одначе завважу, що цей день ми мусимо пам’ятати не лише як велику перемогу над тварюками Хаосу. В тій битві полягло немало наших воїнів, котрі свідомо пішли на смерть задля того, аби сьогодні ми вільно жили на своїй землі. Це важко назвати великим святом, набагато краще сюди вписується термін "одвічна трагедія всього асенсарійського народу". І кожен полеглий воїн вартий того, аби не бути забутим. Бо боротьба наша продовжується. Без перерв, без перепочинку, запекла та відчайдушна... Щодня, щогодини героями стають і вмирають нові люди. Не мало їх іще віддасть життя за наш священний спокій. Саме це, у першу чергу, ми повинні знати й розуміти, аби столітні муки нашого народу не були марними.

У залі панувала повна тиша. Не знаю як інші, а я пройнялася духом суму. Скільки століть вже триває ця перемінна кривава війна! Скільки болю, жалю та скорботи вона принесла на наші землі! Незліченна кількість солдат полягла за волю всього асенсарійського народу. Більшість із них – незнайомі, безіменні воїни, котрі відчайдушно боролися за велику мету, та в пам’яті більшості залишилися простою цифрою – статистикою, про котру майже не згадують.

- З великою честю повідомляю, що сьогодні радості та скорботи далекого минулого вирішили розділити з нами Його Високість Веран Армстронг і леді Алана Мермонт… – не встиг ректор договорити, як зала зірвалася шаленими аплодисментами. Всі разом повернулися у бік дверей, уважно споглядаючи за тим, як величною ходою до центру приміщення прямує неземної краси чоловік. Високий, хоч і худорлявий, проте вродливий, із чіткими аристократичними рисами обличчя, геть не схожими на Арсена Сеттера. Світле волосся, такого ж відтінку брови, блакитні очі під покровом густих вій, легка посмішка на повних устах, щирість і доброта у погляді… Здавалося, до нас прямувала не просто людина, а божество, чию постать оповивав ореол могутньої сили. Та не тієї, що пригнічувала, гнітила, лякала, але тієї, котра бережно огортала теплом, турботою й ніжністю…

- Він неймовірний! – охнула якась незнайомка, що стояла поруч мене.

- Зараз заплачу. Ну чому Меєра не нагородила мене своїм знаком? – майже у відчаї зашепотіла інша студентка.

І таких заздрісниць у залі виявилося багато. Себе до їх числа я не відносила, бо типаж принца відверто був не мій, одначе з усіма дівочими компліментами подумки погоджувалася. Таки подарованого природою не забрати, постать принца вражає – і це факт.

Заради справедливості варто відзначити, що й наречена його не була простачкою. Майбутня імператриця виглядала впевнено, владно й навіть хижо, попри привітну посмішку. Було в її образі щось таке, від чого все в середині мене здригалось. Обличчя роздивитися було важко, адже половина його ховалась під молочним шовком маски, втім я й без цього з упевненістю могла сказати, що Алана й Веран підходили один одному. Принаймні, зовнішньо – точно. Навіть убрання схожі вибрали: у біло-золотих тонах з елементами червоного.

Задивившись на вінценосних осіб, студенти геть забули про уклін – традиційний спосіб вітання із членами імператорської сім'ї. Втім, наступної миті всі присутні виправились і низько посхиляли свої голови, не припинивши при цьому поглядом проводжати майбутніх імператора й імператрицю.

Нарешті, пара опинилася поруч ректора, спадкоємний принц дозволив нам підвестись, після чого виголосив власну промову. Голос його, мов патока, розливався залою, заворожуючи краще ельфійських мелодій. Супутниця його весь цей час мовчки стояла поруч, окидаючи приміщення зацікавленим поглядом і не пускаючи руки свого обранця. В цьому простому жесті, здавалося, вона намагалася заховати свій страх або щось більше, сильніше…