Артикул 5.

Далеко бігти не довелось. Коридор вивів нас із лордом Сеттером до просторої круглої зали, в центрі якої височів кам’яний вівтар. Усю підлогу тут встилали дивні написи – різноманітні комбінації рун, яким я, спершу, геть не надала значення.

Окрім двох незнайомців, котрих ми переслідували, тут знаходились іще троє, – усі приховували свої обличчя за воронячими масками й виносили із потаємної кімнати величезні ящики з паперами та кольоровими теками.

- Заховайтесь десь і не виходьте, поки я не дозволю! – скомандував ректор, а сам безстрашною грозовою хмарою посунув у сторону зрадників.

- Що? Звідки він узявся? Негайно знищте тут усе! – один із вестеронців спершу розгубився, після чого першим стрімголов кинувся у бій. Його спільники відразу ж узялись активно виконувати наказ і почали палити все, що потрапляло їм до рук.

Збагнувши, що це можуть бути важливі речові докази їхніх злодіянь, заметушилась у спробі щось вигадати. Першим на очі потрапив брецький плющ, а саме – його колючки. Не довго вагаючись, зірвала найдовшу лозу й надрізала її у кількох місцях. Зачекала, поки стебло змаститься соком, а тоді...

- Прикрийте мене! – викрикнула, зірвавшись у сторону зайнятих підпалом вестеронців.

- Студентко, невже ви володієте вадами слуху? – розлючено гаркнув на мене маг, втім, таки накинувши захисний купол.

Без уваги зрадників я, зрозуміла річ, не залишилась, однак, від їх атак мене гарно захищала магія принца. Сама ж я, не гаючи часу, почала вправно розмахувати лозою, зберігаючи при цьому більш-менш безпечну від чоловіків відстань. План був простим: позбавити противників змоги атакувати магічно, зробити їх абсолютно беззахисними та тим самим уселити в них ще більший страх перед лицем небезпечного лорда Сеттера, котрого ті боялись більше смерті. Мені довелось добряче постаратись, адже шкіра невідомих ховалась під декількома шарами одягу, втім їх руки залишались оголеними, а тому пальці швидко почервоніли від власної крові.

Та як би гарно я не махала отруйним плющем, йти одній проти чотирьох було поганою ідеєю. Магії я їх позбавила, та фізична сила залишилась при чоловіках, а голова Таємної Канцелярії досі залишався зайнятий конкурентоспроможним магом. Зізнатись, я вже справді прощалась із власним життям, та вдача наді мною зжалилась:

- Киньте ту дівку і валіть звідси, бовдури! – прикрикнув на них, схоже, їх очільник.

До мене миттю втратили цікавість. З явним полегшенням усі четверо стрімголов кинулись у боковий тунель. Переслідувати їх не стала, розумно оцінивши свої шанси, але врятувати доказовий матеріал таки спробувала. Почала гарячково зривати плющ зі стін і гасити ним, поки ще не занадто сильне, полум’я. І сік, що тік з рослини, дуже мені в цьому допомагав. Сама я заздалегідь обмотала руки плащем лорда Сеттера, аби випадково не поранитись. На щастя, речі принц носив якісні, тому жодна капля несмертельної отрути не потрапила на мою шкіру. Та, попри це, голова однаково почала паморочитись, а тому я негайно ж випустила з рук лози, важко привалившись до стіни. Під рукою опинилось щось невеличке та квадратне. Опустила погляд і побачила скривавлений зелений блокнот, де золотими блискучими літерами поверх матової палітурки хтось вигравіював ім’я «Лейла». Не роздумуючи, підхопила записник, розгорнула на перших сторінках і почала читати:

«Мій перший день в Асенсарі. Хто б міг подумати, що мені вдасться втекти так далеко від дому. Батько, мабуть, розізлиться і відправить за мною василісків…».

Вловивши боковим зором чиєсь наближення, миттю заховала знахідку під мантію і розвернулась, аби бачити лице «гостя». Ним виявився, як не дивно, новообраний ректор САДу. До слова, злий, як тисяча чортів.

- Селесто, за непослух вас відрахувати мало! – крикнули на мене таким тоном, що ноги не втримали б, якби на них стояла.

- Ви цього не зробите, – заявила з усією спокійністю, бо сил на будь-які емоції просто не залишилось.

- Не заперечу, але прив’язати до академії можу. Далі навчального корпусу й на сантиметр ступити не зможете, – погрози були серйозними, та мене лякали мало. Про все, що хотіла, я вже довідалась, більше в цій частині лісу мені робити нічого.

- Чиніть, як хочете, але знайте, що тільки завдяки мені всі ці речові докази вціліли, – кивнула у сторону потаємної кімнати із напівзгорілими ящиками.

Чоловік важко зітхнув і якось приречено глянув на мене.

- Йти зможете?

- Так, – буркнула втомлено та ледве звелась на ноги.

- Показуйте, де той колодязь, – раптом скомандував Арсен Сеттер.

- Вже? А до завтра це почекати не зможе? – запитала якось зовсім приречено.

По-перше, замерзнути я таки встигла, ще й добряче. По-друге, десь там поблизу колодязя досі чекав на мене Робін, вплутувати котрого у всі ці політичні заворухи не сильно хотілось.

- Ні, – категорично відрізав принц.

- Ну майте совість. Босоніж по холодному каменю, знаєте, не дуже комфортно ходити. Ще й у мокрому вбранні до того ж, – спробувала надавити на жалість.

За це мене нагородили справді вбивчим поглядом, проте силувати не стали. Новонаречений ректор негайно ж створив портал, гостинно махнувши рукою:

- Прошу, леді вперед.

Криво всміхнувшись, із превеликим полегшенням ввійшла до червоного марева. От тільки опинилась не у своїй кімнаті та навіть не в цілителів.

- Де ми? – уточнила розгублено.

- У моєму маєтку, – знизав плечима чоловік, попрямувавши до невисокої шафи, що стояла навпроти, і заховавши в її надрах якийсь металевий іржавий кружечок.

В цілому, приміщення нагадувало особистий кабінет, виконаний у темних тонах. Невеличкий камін, розливав по кімнаті світло від несильного багаття, в якому заспокійливо потріскували дрова; навпроти на підлозі лежав пухнастий хутровий білосніжний килимок; одразу позаду нього височіли два затишні крісла, встелені однаковими пледами. Окрім цього додатковими елементами інтер’єру слугували раніше згадана шафа та масивний робочий стіл, закладений старими книгами та пожовклими паперами.