Артикул 2.

Попри всі переживання, пара пройшла в невимушеній атмосфері, жодної напруженості між співкурсниками я не відчула. Лекція була ввідною, тому, загалом, нічого нового я не почула. Зате ми познайомились із нашим куратором – дуже хорошою жінкою на ім’я Неллі Кортман – вона в нас вестиме «Вступ до цілителезнавства». До речі, ця дисципліна значилась у розкладі другою парою, тому довго гадати про тематику її теоретичних засад не прийшлось.

Далі був обід, котрий вже звично провела в компанії подруг, після чого пережила лекцію з «Людинознавства» і, нарешті, дочекалась такої очікуваної зустрічі з Котомасом Нересовичем. Я вмирала з цікавості та страшенно переживала за причину цього «виклику».

У приймальні ректора виявилось людно. При чому вся жива черга була мені чудово знайомою.

- А ви що тут робите? – запитала здивовано у Колліна, Айтвена й Ареса.

- Те, що й ти, – невесело кинув останній.

- Чш-ш! – невдоволено шикнула на нас секретар – поважна жіночка середнього віку, чий зовнішній вигляд нагадував образ типової в’їдливої зануди-бібліотекарки: сувора сукня у клітку з комірцем стійкою, окуляри з прозорою оправою на горбатому носі, маленькі очі, нерівно підведені чорною підводкою, міцно стиснуті бліді губи, обведені коричневим олівцем і, фінальний штрих, зібране у сувору «дульку» напівсиве волосся.

Вона точно не сплутала своє робоче місце?

- Чого ми чекаємо? – пошепки звернулась до Колліна.

Айтвен виглядав, як статуя неприступному богу Війни, – мовчазно-злий вираз обличчя з нотками глибокої роздратованості. Тому чіпати його я не наважилась.

- В кабінеті Котомаса Нересовича зараз Його Високість Арсен Сеттер, – поважно відказав той.

Відповіді на цю заяву у мене не знайшлось. Проте цікавість все ж накрила, адже я так і не дізналась, кого бачила вчора: бастарда чи спадкоємного принца. Не те щоб це мене сильно хвилювало, але незнання мучило, викликаючи внутрішній сором. Таки монарших осіб потрібно знати в лице, аби зайвий раз не здатися дурнем і не виказати ненароком неповаги.

- Заходьте! – долинуло з-за дверей суворе.

Першим із місця зірвався Айтвен. Він, ледь не знісши двері з петель, влетів у кабінет ректора й упав у вільне крісло навпроти керівника академії. Ми всі мовчки зайшли слідом, влаштувавшись, хто де. Мені пощастило зайняти вільний стілець під стіною. З обох боків мене обступили вчорашні побратими по нещастю. Виглядали вони впевнено й невимушено, чого не можна було сказати про схвильовану мене. Кіт, як на зло, ще й вирішив потримати мовчазну паузу. В якийсь момент мені здалось, що він таким чином знущається з нас, однак його суворо-втомлений вигляд говорив про те, що Котомасу в цей момент було точно не до цього.

- Почнемо з того, що кожен з вас дасть магічну присягу про нерозголошення деталей вчорашніх подій, а також усього того, про що ми говоритимемо сьогодні, – нарешті порушив він напружену тишу.

Хлопці всі, окрім Айтвена, з готовністю простягнули вперед ліву руку із закачаним рукавом.

Коментувати як-небудь усе це дійство не стала: якщо без цього – ніяк, то який сенс перечити. До того ж я й так не збиралась нікому нічого розголошувати, тому, по суті, нічого не втрачаю.

- Hoc arcanum mecum morietur!* – в унісон виголосили вони.

Я лиш невпевнено повторила. Після цього на згині ліктя засвітилася руна альгіз*, і одразу ж зникла, мов би й не сяяла щойно на моїй шкірі. Цим весь процес присяги й обмежився, розбивши всі мої уявлення про криваві жертви в ім'я таємниці.

- Що ж, для початку, не можу вас не похвалити, – з явним полегшенням розпочав розмову Котомас Нересович, - ви дали ворогу гідний опір, однак я не раз просив у подібних ситуаціях не вдаватись до самочинності. Небезпеки, як і жертв, вдалося б уникнути, якби ви одразу порталом перенеслись до академії.

- Якраз за компанію з незнайомкою як дві каплі води схожою на Лейлу? – іронічно завважив племінник імператора: - Я не вірю у схожі збіги, до того ж ситуація в цілому здалася дивною. Вирішив переконатись у словах сейнашки, та й до останнього не вірив, що вестеронці справді за нею женуться, – дещо винувато закінчив виправдання бойовик.

- Твоя невпевненість ледь не коштувала тобі та твоїм друзям життя, – суворо глянув на того ректор, - Дякувати Єрею, обійшлись декількома пораненими, але ж наслідки могли бути набагато гіршими.

- То та дівчина таки справжня принцеса? – вирішила все ж звернути увагу на це питання, аби остаточно його закрити.

- Так, – важко зітхнувши, кинув кіт.

Повисла хвилинна тиша. Напевно, здивована й розгублена була не одна я.

- Але для чого тим магам викрадати її з рідного дому і везти сюди? Це ж нерозумно, до того ж ризиковано, – не втерпіла знову ж таки я.

- Молодець, вмієш ставити влучні запитання, – слова Котомаса, втім, були далекі від компліменту. - Гадаю, таким чином вестеронці намагались розпалити конфлікт між Сейнашем та Асенсарою. Після феєричного усунення чи не провідної фігури в їх колах, ці гади налякано підтиснули хвости та поховались на задвірках імперії. Ми змогли придушити повстання, котре мало великі шанси на успіх, після цього всі основні їх сили пішли на відступ. Зараз вони не в змозі відновити попередній потенціал, тому намагаються ослабити нас. Війну зі Сейнашем ми б ні за що не програли, та наслідки були б напрочуд жахливими. І повторна, хоч і слабша, навала вестеронців мала б великий шанс на успіх.

- Тобто ми, як би пафосно це не звучало, врятували вчора світ? – самій собі не повірила б. Чути це було так дивно.

- Майже, – скривився кіт, пояснивши свою невеселість: - Мейрам Нахасе отруїли. Вона отримала декілька поранень, що не заживають. Дівчина продовжує втрачати кров, і наші цілителі нічого не можуть із цим вдіяти. Якщо вона помре, війни не уникнути.

Мене раптом накрило глибоке відчуття дежавю. Хіба з батьком Робіна не була схожа ситуація? Тоді я дивовижним чином змогла його врятувати, вперше використавши свій дар, чи допоможе він цього разу?