Артикул 5.

- Куди всі поділись? – здивувалась я, опинившись на вулиці, де, окрім нашої героїчної п’ятірки, нікого більше не було.

- Мені це зовсім не подобається, – важко зітхнув один з бойовиків, на вигляд, найменший, та й зростом він теж був нижчий від інших.

- Вони, швидше за все, вже мертві, – песимістично припустила уродженка Сейнашу, через що зловила на собі декілька гнівних поглядів: - Не дивіться так на мене. Це ж вестеронці: не часто навіть нашим воїнам вдається вийти живими з боїв із ними, а тут їм протистоїть банда звичайних студентів.

- Вони – живі, – щиро вірячи у свої слова, запевнив нас бойовик на ім’я Арес. Якщо не помиляюсь, саме так під час бою до нього звернувся найменший.

- Айтвен та Коллін зможуть себе захистити, з ними до того ж чимало інших бойових магів. А от дівчата зовсім безпорадні, – стурбовано зітхнула я.

Раптом із глибин лісу почувся чийсь нажаханий вереск. Здригнувшись, я несвідомо зробила декілька кроків у сторону, з якої він долинув, але негайно була зупинена суворим старшим товаришем Ареса.

- Це може бути провокація, – попередив він і, переконавшись, що я більше не збираюсь наражати себе на небезпеку, пустив моє плече, за яке мить тому схопив.

- На допомогу! Хто-небудь! – знову почули ми крик. І на цей раз мені вдалось упізнати голос: у небезпеку, схоже, потрапила Тенея.

Чекати далі, переживаючи за долю подруги, не стала. Під злісними криками хлопців зірвалась і побігла у невідомому мені напрямку, намагаючись точно по звуку визначати свій шлях.

Мене ніхто не переслідував: мабуть, доля ймовірної принцеси турбувала бойових магів більше, ніж життя пересічної студентки. Втім, це було мені тільки на руку, бо бігала я хоч і швидко, проте не достатньо для того, аби обігнати натренованого майбутнього геомора.

Вже за декілька хвилин дихання збилось і бігти стало важко. Крики про допомогу більше не лунали, і це мене не аби як лякало. А ще збило зі сліду, і тепер орієнтуватись у просторі було важко. Через сильну тривогу я геть забула, з якої сторони прибігла. Дороги не запам’ятовувала, поглинута думками та страхом.

І ось я самісінька в нічному лісі, оточеному протимагічним куполом, розгублена, загублена і повністю безпорадна перед лицем будь-якої небезпеки. Просто чудово! Життєвий девіз: «В активному пошуку неприємностей». Інакше не скажу.

Зігнавши з очей непрохані сльози, спробувала взяти себе в руки. Вдих – видих. Вже краще. Принаймні, хочеться в це вірити.

Залишатись на місці сенсу не бачу, тому варто спробувати знайти шлях до «Єлісея». Або хоча б когось знайомого відшукати у цих непролазних хащах. Але самотужки я так і бродитиму цим місцем, наражаючи себе на небезпеку. Що ж, доведеться просити про допомогу в "місцевих жителів".

Роззирнувшись довкола, виловила поглядом старого дуба, чиє коріння павутинною стелилось по вогкій землі, й упевнено попрямувала до нього. На меті я мала знайти хоча б одну нірку – вони часто слугували домівками для маленьких помічників лісовика – хух.

Ці дивні створіння зазвичай невидимі або маскуються під середовище, в якому перебувають, а на очі показуються тільки тим, хто прийшов до них з чистим серцем і добрими намірами. Хухи люблять допомагати і чудово орієнтуються на місцевості, та й привернути їхню увагу набагато легше, ніж самого лісовика. А з мавками говорити – діло небезпечне, бо вони спочатку завжди налаштовані вороже, особливо не люблять юних дівчат на своїй території, проте хлопцям дуже навіть раді, зрозуміла річ.

Дуб був широким, а коріння його вилось щільно і займало досить таки велику площу, тому швидко впоратись із поставленим завданням не вийшло. Вже через декілька хвилин моя сукня могла похвалитись не лише великими плямами, що зостались після недавнього падіння і повзання немитою підлогою таверни, а й різних розмірів дірками. Втім, це мене майже не засмучувало, бо ніколи не спостерігала за собою сумнівної вдачі прив’язуватись до простих речей. Натомість знову підіймалася істерика через власну безпорадність, бо жодної нірки знайти так і не вдалось.

Присівши втомлено на старий пеньок, що знайшовся неподалік дуба, важко зітхнула і спробувала вкотре зібратись із думками. Як раптом щось ледь відчутно залоскотало щиколотку. Опустила погляд і добре вдивилась у зелену траву під ногами. На ній вже починали виблискувати перші капельки роси, в яких відбивалося сяйво неповного місяця, що сумно споглядав на мене з-за важких чорних хмар. Не знайшовши нічого особливого, вкотре роззирнулась.

Серце гризли переживання: дівчат я не знайшла, чи все з ними добре? Ті крики справді були приманкою, чи моїм подругам не пощастило зустріти вестеронців? Хотілось сподіватись на краще, втім, неохоче, готувалась до гіршого.

- Ай! – ойкнула, відчувши, як щось укололо мене в ногу.

Знову спустила погляд до землі, де, як і раніше, нічого, окрім травички, не було. Проте вартувало краще зосередити свій погляд на землі біля потрісканої кори пенька, як перед очима намалювався зовсім крихітний, розміром з мізинчик немовляти, образ хухи-дитинчати.

- Крихітко, ти що тут зовсім одна? – я підхопила малечу на руки й піднесла до свого обличчя, аби краще роздивитись це диво.

Взагалі, зустріч з такою малечею є величезною рідкістю. Хухи – великі добродійки, але народжуються вони не часто і живуть століттями, старанно приховуючись від тих, хто приходить у ліс із поганими намірами. Ніхто достеменно не знає, як з’являються на світ ці істоти, навіть старий лісун тримає це від мене в секреті. Проте існує одна цікава легенда, яку він же мені й розказав. Не знаю, наскільки це правда, хочете вірте, а хочете й ні, але, подейкують, хухи народжуються з останнього спалаху зірки, що впала у траву. З моменту свого народження і до повного дорослішання ці лісові жителі невидимі людському оку, далі ж вони вдало маскуються, прикидаючись камінням, гілочками, травичкою чи корою дерева…

Загалом, неймовірно цікаві створіння з ніжним серцем і великою душею.