Поцілунок світанку

Артикул 5.

Вихідні перед першим навчальним тижнем виявились найактивнішими за останні два роки. Після остаточного завершення етапу Розподілення, всіх першокурсників розселили по гуртожитках, котрих на території академії було цілих п’ять: два жіночих, два чоловічих і один для викладачів. На суботу нам призначили загальну екскурсію зі знайомством, а в неділю дозволили вийти в місто. Втім, про все по-порядку.

Отож, сонячного суботнього ранку годині о десятій на першому поверсі нашого гуртожитку відбулись факультетські збори. Цілителі склали компанію правовикам, а також факультету міжнародних відносин; стихійники ж подорожували просторами навчального закладу у компанії немагічних військових і бойових магів, котрих серед цьогорічних вступників виявилось найбільше.

Погода прогулянці повністю сприяла: на дворі було тепло, безвітряно, лиш де-не-де підіймалися легкі прохолодні пориви, сонце не пекло і час від часу ховалось за білими неширокими хмарами, навкруги були затишок і злагода.

Маршрути для обох екскурсійних груп виявились різними, таким чином керівництво намагалось уникнути довгих черг і великих скупчень на території оранжереї, саду чи вольєрів, наприклад, адже в цих місцях жили й росли унікальні представники світу флори та фауни. Проводили нашу екскурсію старшокурсники, що вже встигли отримати «літунів» і таким чином відробляли свої провини. Нам пощастило слухати двох дотепних бойовиків із третього курсу, Айтвена та Коліна, що вели свою розповідь у стилі:

- От у цьому фонтані минулого року професор Бертіс ховався від закоханої в нього пані Вілкінс. Хороша була тітка, шкода, що пішла в декрет…

- Ось тут під час святкування минулого весняного рівнодення піймали напівголого проректора – пана Крейвута – за грою в карти. Який дурень! Так і не збагнув, що домовиків не переграти. Ці дрібні капосники – ще ті гральні шахраї: останню нитку з вас знімуть, опісля ще й змусивши душу закласти. З ними краще діла не мати, затямте!

- А зараз ми проходимо найнебезпечнішу частину парку – алею Крику, – заінтригував нас Айтвен, коли ми всі дружньо прямували на вихід із першої локації.

- Чому її так назвали? – перепитав невисокий худий хлопчина у старенькому сірому светрі й великих круглих окулярах. Він саме підійшов до найвищого тут дивно закрученого широкостовбурового дерева, чиє листя мало яскраве фіолетове забарвлення.

- Стій, дурню! – окликнув його Колін, чим налякав студента, котрий раптом спіткнувся, схопившись за гілку, що так доречно повисла попереду нього.

У ту ж мить по саду розлився чийсь гучний тонкий крик, я би навіть сказала писк, а тіло хлопчини оплели гнучкі віти рослини й одним ривком засмоктали всередину могутнього стовбура. Після цього шалений галас припинився, але від студента і сліду не залишилось.

- Що з ним? Куди він подівся? – запитав хтось із натовпу стурбовано.

- Запам’ятайте собі раз і на все життя: пискуни не люблять, коли до них торкаються, і будь-якого чужинця, в разі порушення цього правила, вони негайно викидають зі своєї території, – замість відповіді суворо мовив Айтвен.

- Що означає «викидають»? – перепитав уже інший голос.

- Їхні стовбури – це природні неконтрольовані телепорти, з яких виготовляють стаціонарні арки переміщень, – всі одночасно поглянули на мене, і тільки після цього я зрозуміла, що говорила вголос.

- Все вірно, – продовжив Колін серйозним тоном. - От тільки крикуни – неконтрольовані, і кінцевою точкою вашого переміщення може стати навіть Червона пустеля чи, ще гірше, опочивальня самого конунга Шаннари.

Промова хлопця вразила всіх і кожного. Напевно, жоден з першокурсників найближчим часом і без нагальної потреби не сунеться у цю частину саду. Навряд чи комусь сподобається перспектива особисто зустрітись із найнебезпечнішим генералом Півночі. От тільки я сумнівалась в тому, що керівництво цього чудового навчального закладу не потурбувалось про безпеку власних студентів. Швидше за все, ця ситуація взагалі є майстерною постановою, спрямованою на те, щоб відбити бажання у цих юнаків самостійно досліджувати місцевість і лізти з цікавістю, куди не просять. Занадто допитливі часто створюють зайві проблеми.

- Тямиш у ботаніці? – поруч мене прилаштувався Айтвен, поки його друг натхненно віщав щось про місцевий розарій.

- Ні, просто маю зв’язки у лісових колах, – посміхнулась, згадавши старого лісового переверта, що в ніч нападу лестригонів, за словами пані Ернсон, добряче постраждав від їх пазурів. Усі ж інші духи змушені були впасти у тимчасову сплячку, аби врятуватись. І доки лісовий дід не одужає, жоден з них не повернеться у реальний світ.

- Ти ж зараз маєш на увазі не жителів Наві, так? – шоковано витріщився той на мене, на що я лиш неоднозначно знизала плечами. - Та ну! Вони ж відлюдьки та жахливі скнари! Як тобі взагалі вдолося знайти з ними спільну мову?

На це я лиш обурено фиркнула:

- Це люди – жадібні, невиховані нищівники природи. Ви пробували хоч раз не нехтувати правилами лісу?

- У них вони є? – насмішкувато-здивоване.

- Говориш так, ніби людське суспільство існує без будь-яких рамок культурнодозволеного.

- Говориш так, ніби ти не належиш до цього суспільства, – ввернули мені шпильку.

Ми замовчали, гіпнотизуючи одне одного зацікавленими поглядами. Мені цей хлопець здавався хорошим і викликав асоціацію з буйним легким вітерцем, що часто гуляв просторами нашого невеличкого поля, де удейці вирощували різні овочеві культури. Такий же непокірний, легкий і вільний душею.

- Не поділишся, куди перекинуло того хлопчину? – все ж цікавість в мені переважила, тим більше мовчання між нами трохи затягнулось, через що виникла певна незручність.

- Поділюсь, якщо познайомиш зі своїми «зв’язками», – змовницьким тоном попросив Айтвен.

- Боюсь, це не можливо. Я не місцева, а отже, вони тут не дійсні, – розвела руками. - А для чого це тобі? Можливо, я зможу якось допомогти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше