Артикул 3.

Пан Теліас, так звали начальника Удейської сторожової застави, був чоловіком з вигляду суворим, але серце мав добре. Мені знайшли чистий одяг і взуття, принесли рушник і мису з водою для вмивання, нагодували та напоїли. Щоправда, все це відбулося тільки після двогодинних намагань вартових знайти мене у загальній магічній базі даних, де, на превелике диво, не виявилось жодних збігів.

- І що ж мені тепер робити? – розгублено запитала я у пана Теліаса.

- Без документів ми не можемо пропустити тебе у глиб Асенсари, але ти можеш залишитись тут, на кордоні. Містечко у нас невелике, безпечне, люди приязні та ціни демократичні. Знайти роботу теж не велика проблема: пані Ернсон давно шукає помічницю у свою трав’яну крамницю, у неї там і ліжко вільне є.

- Я не розуміюсь у травах, – видихнула дещо розчаровано.

- Навчишся, аби було бажання.

- Є, ще і яке! Я безмежно вам вдячна, пане Теліас, – зі щастя обійняла чоловіка, через що той по-доброму розсміявся.

У грудях розлилось щось неймовірно тепле. Це було відчуття полегшення і розуміння того, що цей день приніс мені море везіння і подарував зустріч із чудовими людьми та, що ще важливіше, надію. Надію на те, що в моєму житті ще не все втрачено. Я можу почати свій шлях спочатку і, можливо, з часом згадаю своє минуле. Принаймні, спробую зробити для цього все, що від мене залежить.

- Марко! – окликнув свого співробітника пан Теліас. - Проведи... цю дівчину до крамниці пані Ернсон! – і вже до мене: - А вам я раджу вигадати якесь ім’я, і, бажано, якнайшвидше.

- До-обре, – протягнула я задумливо, і вже через декілька секунд попросила: - Звіть мене… Селестою.

- Се-лес-та, – повільно, по складах повторив чоловік, ніби вимовляв якесь чудернацьке слово, - мені подобається. Звучить, як шелест листя у дикому лісі. Як музика непокірного вітру у степу. Гадаю, тобі підходить.

- Дякую. Воно єдине спало на думку, – відповіла зніяковіло.

- Годі вже. Годі гаяти час. Ідіть швидше! Зміна Марко закінчується вже через годину, а йому ще писати звіт чергування.

Крамниця пані Ернсон знаходилась майже у центрі міста. Йшли ми туди недовго, але за ці декілька хвилин я встигла запам’ятати дорогу не лише до Удейської сторожової застави, а й дізналась від того ж Марко про пекарню, що знаходилась неподалік, і про ательє, де недорого шиють сукні, і про ринок, де завжди можна придбати свіжі овочі та фрукти.

Удея була колоритним містечком зі старими вуличками, близько розташованими одна до одної, дорога стелилась рівною сіро-червоною бруківкою і павутинкою вела у центр міста, де так чи інакше сходились усі її розгалуження. Дивним чином, через центр міста протікала невеличка річка Тір, що розділяла його на дві частини та слугувала прямим кордоном між Асенсарою і Марнамасом – двома найбільшими імперіями Південного континенту, котрі до недавніх пір не те щоби ворогували, а просто були ізольовані від будь-яких союзів, процесів і взагалі ніяким чином не контактували одна з одною. Цей конфлікт був настільки давнім, що простий люд і знати не знав його першопричин, лиш різні здогадки блукали устами смертних, далеких від політичних площин. І найбільш популярним з них було, звісно, питання віри, себто релігії, яка і слугувала витоком всіх інших політичних і магічних суперечок.

На питання, чому тут так ненавидять (або бояться) відьом, Марко лише знизав плечима:

- Їх багато (причин). Перш за все, вони служать Хаосу – одвічному ворогу Єрея. Вони чинять істинне зло і вбивають задля розваги. Їх магія смертельна й отруйна, іноді непідвладна їм самим. Бажаю тобі ніколи не мати нещастя зустріти відьму або чорнокнижника. Після цього мало хто залишається на цьому світі. Хіба присягає на вірність Хаосу.

- Ти говориш моторошні речі, – по спині побігли мурахи.

- Не переживай, ми під захистом перевертнів: вони щоночі чергують у цій місцевості, жодну тварюку до людей не підпустять.

На уста полізла мимовільна посмішка, варто було згадати нічну помилку вартових, котрі прийняли мене за ту саму відьму.

- Ти цей… вибач, що так сталось. Адже ми з Бертом не зі зла з тобою так учинили, – чоловік, схоже, зрозумів, про що я в цей момент подумала, і йому справді стало совісно.

- Розумію, ви захищаєте усіх цих людей від небезпеки. Я б і сама в собі відьму побачила, якби глянула вчора у дзеркало. Гадаю, я й зараз на красуню не дуже схожа, – спробувала криво пожартувати, адже ж у порядок я приводила себе наосліп, та й за словами чоловіків, відверто лякала своїм обличчям, хоча усвідомлювати це було не надто приємно.

На це Марко якось загадково посміхнувся, після чого кивнув на двоповерховий будиночок із зеленою вивіскою «Трав’яна крамниця» і мовив:

- Ми прийшли.

Назустріч нам уже поспішала похилого віку жіночка у скромному сірому платті з рожевим жилетом замість корсета. Її сріблясте волосся було обережно заплетене у довгу косу, обернену навколо голови, карі очі випромінювали щиру радість, а усмішка – доброзичливість.

- Пані Ернсон, вітаю, – Марко зняв капелюха і схилив голову, - Гадаю, пан Теліас увів вас у курс справи. Знайомтесь, ваша нова учениця – Селеста, якщо ви, звісно, приймете її.

- Привіт, синку, так я вже говорила з Мортіном. І не проти була б і з тобою потеревенити, але справи чекають. Потрібно навідатись до лісу, трав деяких зібрати, і нові ліки не завадило б приготувати, а то старі запаси потроху вичерпуються, а люди здоровішими, на жаль, не робляться. Хвороби не щадять ні дітей, ні старців.

- Будьте обережні, моя голубко, у лісі зараз не дуже безпечно. Та й не ті вже роки у вас, щоб по деревах лазити та в озерах плавати, – підморгнув він по-доброму жінці.

- Це ти про які такі роки говориш, нахабнику? – обурилась знахарка. - Я ще тебе переживу і сім’ю твою. Поки ноги по світу носять – доти буду і бігати, і плавати, і по деревах, як ти кажеш, лазити. Тим більше тепер я робитиму це не сама.

- Добре, добре, переконали, – засміявся Марко і, попрощавшись, поквапився повернутись до застави. Виглядав він після безсонної ночі справді стомлено.