Розділ 1. Артикул 1.

(1877 рік від заснування Асенсари)

Холодно.

Чому так холодно? Де я? Ліс? Що я роблю у лісі? Як же холодно…

І боляче.

Що це? Кров? Чому моє вбрання просякнуте кров’ю? Я поранена? Ні…

Нічого не розумію.

- Стій, де стоїш, і ні кроку з місця! – наказав раптом хтось невідомий, спрямувавши на мене сліпуче світло ліхтарика.

Очі боляче занили, довелось їх заплющити й тихо хриплим голосом попросити:

- Приберіть це, будь ласка.

- Хто ти, дівко, і що робиш у такому вигляді в Удейському лісі? – грубий гучний голос знову врізав по вухах, ліхтарика незнайомець так і не прибрав.

- Берте, ти щось знайшов? – долинуло здалеку ледве чутне.

- Марко, хапай блокатор і дуй сюди. У нас тут цікавий кадр намалювався, – іще гучніше викрикнув названий Бертом.

Мене аж пересмикнуло від тону його голосу. В душі піднявся страх. Хто ці люди? Чого їм треба? Хотілося розвернутись і кинутись навтіки у протилежну від них сторону, але босі порізані ноги, ніби до землі приросли. Мовби не мої, мовби несправжні.

- Відьма, – присвиснув другий незнайомець, виринувши з-за кущів дещо лівіше Берта.

Відьма? Де?

Я налякано заозиралась, але окрім нас трьох на галявині більше нікого не було. Підняла голову до неба і зустрілась поглядом із повним місяцем, що мовчки лив на нас холодне світло. Він заворожував, манив, зігрівав…

Клац!

Щось важке і холодне скувало шию, розійшлось болісним розрядом по тілу і вибило все повітря з грудей.

- Що це? – нажахано мовила я, спробувавши зняти неприємну річ.

Не вийшло.

- А це, відьмо, щоб ти нам зла не наробила, – вусатий сухуватий дядько відступив на крок і некультурно сплюнув кудись у бік.

- Не відьма я! Я…

- Хто? Чого замовкла?

- Я… Не знаю, – зізналась розгублено.

У голові гуляло перекотиполе. Жодних спогадів, жодних знань – нічого, окрім темноти й пустоти.

- Бреше вона! Дарма час гаєш, веди до сторожі! – наказав Берт, і Марко, прикріпивши до мого нашийника іржавий ланцюг, різко його смикнув.

- Ай! – викрикнула від болю, але чолов’яги жодного співчуття не виказали. Продовжили вести у невідому даль, кривими стежками весняного лісу, всипаними сухими шкарлупками горіхів, мілким камінням і сухими гілками у купі з мокрим листям.

Десь чверть години тривав наш шлях. У темряві ночі не раз чулись завивання вовків, і «ухання» сови, що супроводжувала нас усю дорогу, але залишалася незримою. Я заглибилась у думки, намагалась згадати бодай щось про своє минуле, але ці намагання скоріше нагадували змогу перелити дірявою ложкою воду з моря у річку. Ця безпорадність лякала, злила, дратувала… Але я ніяк не могла зарадити ситуації. Залишалось смиренно слідувати за незнайомцями та сподіватись, що вони не заподіють мені лиха.

Невдовзі ми вийшли до околиць якогось населеного пункту. Він великою кривою плямою розлігся біля підніжжя пагорба, з якого ми так само мовчки спускались. Будинки у місті були невисокими: ті, що стояли у центрі мали по два-три поверхи, околичні ж могли похвалитись лише одним, і виглядали вони дещо занедбало.

Аби потрапити до міста довелось перетнути невисоку кам’яну браму, де сонними зайцями стояли двоє вартових. На нас вони лишень кинули млявий роздратований погляд, і знову полинули думками у світ дрімоти. До слова, вбрання у цих недобросовісних сторожів було ідентичним тому, в яке були вбрані мої полонителі, що наводило на думку про те, що мене, схоже, офіційно заарештувала місцева служба правопорядку.

Міською дорогою ми рухались недовго: іще хвилин п’ять-шість. Холодна бруківка морозила ступні, які вже й так нічого не відчували, але тішило те, що більше ніщо мене не кололо і не дряпало без того поранені ноги. Перехожих нам не траплялось: на вулицях було пусто і тихо, лиш де-не-де у вікнах горіло світло.

Нарешті ми дістались невеличкої двоповерхової будівлі, над центральними дверима якої висіла старенька табличка із напівстертим написом «Удейська сторожова застава». Мене потягнули по сходах усередину і негайно ж запроторили за ґрати.

- Поки тут посидиш. Ранком прийде начальство і вирішить, що з тобою робити, – сказав наостанок Берт і покинув мене наодинці зі сплячим у кутку на єдиній лаві волоцюгою.

Більше тут було ніде сісти, зате під ногами співкамерника валялась брудна, місцями подерта ватна ковдра, яку я обережно за кінчик перетягнула у свою сторону. Закутавшись по самі вуха, як у кокон, заплющила очі та глибоко вдихнула несвіже повітря у спробі зупинити сльози, що стали грудкою в горлі.

Відчувати себе абсолютно самотньою у невідомому місці з невідомими людьми було відверто страшно. Моє теперішнє становище не вселяло жодних веселкових надій на майбутнє. Я почувалась кепсько як фізично, так і емоційно.

Що зі мною буде далі? Невже мене чекає вічна неволя, чи навіть гірше – смерть? Мене сьогодні не раз нарекли відьмою, а їх тут, схоже, відверто недолюблюють, можливо, навіть страчують. Та найгірше те, що я навіть захиститись не зможу, бо ж сама не знаю точно, хто я є. Так собі перспектива, враховуючи те, що жити мені дуже навіть хочеться. Смерть у незнанні й пітьмі забутого – найжахливіше, що може статися з людиною, гадаю. Саме тому мені потрібно будь-яким способом вижити та з’ясувати, що зі мною сталось.

Проте це проблеми завтрашнього дня. Сьогодні ж мені варто добре відпочити та набратись сил, аби завтра повною мірою боротись за своє життя.