Глава 7

- Де болить?
«Там, де нікому не видно, - подумав я...»  Рей Бредбері - «Смерть - справа самотня».

«Життя полягає не в тому, щоб чекати, поки мине шторм,

але в тому, щоб навчитися танцювати під дощем» - Вівіан Грін.

У селищі дні бігли тихо і спокійно, я не могла насититися їхньою лагідною течією, тут навіть дихалося по іншому. Закинула телефон і дозволила собі жити без мобільного зв'язку, без інтернету. Я шалено втомилася від нескінченного завантаження і метушні. Це особливо гостро відчувалося тут, далеко від мегаполіса. Допомагала матері по господарству, по дому, ми багато говорили, згадували час, коли діти були маленькими. Мама час від часу поглядала на мене з тривогою, напевно відчувала, що зі мною щось відбувається.

- Доню, трапилося чогось, - заглядала в очі.

- Мам, у мене відпустка трапилася. Якщо я з тобою, то тільки тому, що мені цього дуже хочеться, - якомога безтурботніше відповіла я.

- А Вадим?

- Ти ж знаєш його, трудоголіки вони як алкоголіки. Вадим живе роботою.

- Ліко, не хочеш, не кажи, але я ж бачу, ти сама не своя, - мати підтискала губи.

- Я втомилася, тільки й усього.

Вона тільки головою хитала, любляче серце обдурити складно. Нехай краще ображається, ніж переживає, їй не потрібні ще й мої проблеми. Після смерті батька мама ледве оговталася, покинула місто, де кожна дрібниця нагадувала про коханого чоловіка і переїхала сюди. У неї серце хворе, а я зі своєю примхою. Ні, зайве хвилювання їй ні до чого, я велика дівчинка, сама в усьому розберуся.

Перший час я взагалі ні про що не думала і в мене це добре виходило, насолоджувалася своєю самотністю. Щоб урізноманітнити дні, ми вибиралися з Аринкою та Кирилком на велосипедні прогулянки. Навіть раз ризикнули й сходили до лісу. Напевно я раділа більше за дітей, коли наша компанія натрапила на галявину опеньків. Наввипередки зрізуючи товстенькі ніжки кожен намагався першим наповнити свій кошик. Я була щаслива слухаючи сміх, веселі коментарі дітей і дивлячись, як завзято світяться їхні очі. Шкода, Каті немає з нами, ось хто обожнює походи. Я обов'язково поговорю з донькою, але трохи пізніше, коли трохи вляжуться емоції.

Дні моєї відпустки добігали кінця, прийшла зима і ночами стали навідуватися морози. Час від часу підсипав сніг, але лежав не довго, земля ще недостатньо промерзла. Одноманітне життя більше не приносило мені радості. Тікаючи сюди, я сподівалася, що вдалині від обох чоловіків легше зможу розібратися в собі, прийняти якесь рішення. Але, мабуть, минуло надто мало часу і боліти не перестало, а відстань лише сильніше загострила почуття, заточила їх, зробивши неймовірно тонкими й колючими. Я шукала визначеності в собі, у своєму серці та почуттях. А їх не було. Вдень я  відволікалася, а вночі самотність відчувалася особливо гостро. Коли дім занурювався в сон, на м'яких лапах до мене підкрадалася туга, вона прив'язувала до диби спогадів душу і розтягувала кожну її клітинку до щемливого болю. Я сподівалася, що відстань і час допоможуть мені охолонути, але помилялася. У мені боролися два бажання, такі різні, як і чоловіки між якими я розривалася. Невизначеність крапля за краплею лила сірчану кислоту на серце і воно шипіло та диміло. Я до божевілля хотіла бачити великі темні очі того іншого, мріяла відчути на своїх губах його поцілунки, відчути гарячі вимогливі руки. Це було справжнісінькими тортурами. Я намагалася слухати доводи розуму, відкидати емоції як сміття. Та справа в тому, що закохана жінка вкрай рідко слухає аргументи розуму. Вона йде за серцем і часто програє. Кажуть, закоханість дарує крила, допомагає будувати стосунки, впевнено рухатися по життю. У моєму випадку закоханість була хворобою, залежністю. Як наркоман отримує свою порцію дофаміну, так і чужий Влад якоюсь мірою став для мене тим самим наркотиком. Поруч із ним я була п'яною, думки плуталися. Я зловила себе на тому, що почала рахувати, скільки днів його не бачила. Що ж, привіт тривожний дзвіночок залежності. З іншого боку я сумувала за моїм Вадимом, пошепки стояли у вухах його слова, які я чула щодня: моя маленька пострибунка, моя Комашечка, кохана, найкраща..." І тремтить весь, коли обіймає, сильно й  ніжно водночас. Дихання перехоплювало, коли уявляла, як пірну в затишок його обіймів, знову відчую себе єдиною, коханою і бажаною. Тут, без чоловіка, я відчувала себе покинутою, я заблукала в житті й не могла повернутися на стежку, що веде до тепла рідної домівки. У кожного свої страхи, я боялася самотності. Вона завжди лякала мене, кошмарила дзвінкою порожнечею і невідомістю. Самотність безжально залишала сам на сам з усіма проблемами. Вона здавалася мені маленькою смертю.

Я піднялася з ліжка, втомившись боротися сама з собою та так і не дочекавшись ранку. Потупцяла тихенько на кухню і заварила чай. Повернувшись до себе, підкинула в камін дрова та сіла в крісло. Від чашки пахло ромашкою і м'ятою, здається, мама додала в збір ще й чебрецю. Ми всі називали цей чай літо і пився він із задоволенням тільки тут, у бабусі наших дітей. Я краще закуталася в плед і втупилася в полум'я, відчуваючи, як вирівнюється дихання і серце не калатає шаленим птахом. Вогняні язики, що безперервно звивалися в химерному танці, діяли краще за будь-яке заспокійливе. Ковтнула ароматний відвар і прикрила очі, розум дряпнули картинки останнього дня в місті перед моїм від'їздом. Діти були зайняті кожен своїми справами, а я готувала сніданок, слухаючи музику на своєму плейлисті та намагаючись не згадувати невдалу розмову з чоловіком напередодні ввечері. У двері подзвонили, коротко і лише раз. На порозі стояв кур'єр із великим оберемком білих троянд.

- Ліка Зоренко? - усміхнувся посильний.

- Так.

- Вам квіти.

- Мені? - я розгубилася.

Букет не міг бути від чоловіка. Практичний і стриманий Вадим якщо й дарував щось, то просто в руки, без сюрпризів та несподіваних моментів. Мій чоловік ніколи не вирізнявся особливою мрійливістю і романтика не була його коником. «Черговий закоханий у Катюху хлопець» - вирішила я. Найімовірніше, тут просто помилка в імені, про це я і сказала кур'єру.

- Доставлення саме на ваше ім'я.

Не сперечатися ж із посильним, я подякувала йому і зачинила двері. До троянд була прикріплена картка з коротким написом і без імені відправника: «Ти все що мені потрібно». Чоло вкрилося дрібним потом, записка і букет випали з тремтячих пальців. Я знала від кого квіти, ці слова мені не раз повторював інший Вадим. Мене немов через портал протягнуло, повернуло в той вечір. Згадала його поцілунки й здригнулася. Не могла пробачити себе за хвилину слабкості, що відповіла на них, що моє тіло відгукнулося на його ласку! Не могла пробачити та не могла забути. «Букета треба позбутися», - знову глянула на білу купу. Чомусь я не могла сприймати квіти як жест уваги чоловіка до жінки. Вони здавалися мені викликом. Чужий Вадим відкрито відправив їх просто до мене у квартиру, а що якби замість мене двері відчинив чоловік чи Катя? Вочевидь чужому були байдужі почуття моїх близьких.