Глава 5

Я біжу від тебе
Всі старання
Я пірнаю в твої зізнання
Саме в цю хвилину віддаю самовладання

MAYOROVA - Ти перший

- Ліко, все добре? - Ігор здивовано підіймає брови.

- Так, усе чудово.

Після танцю підходить Віктор, секретар нашого шефа, легкий у спілкуванні та дуже усміхнений хлопець.

- Потанцюєш зі мною, дитинко?

- Вибач, Вітю, мені потрібно додому подзвонити.

Вадим стоїть завмерлою статуєю, у тому ж положенні, з тим самим пронизливим поглядом. Я рішуче йду із зали через інший хід, проходжу повз танцюючих.

- Ліко, давай до нас, - пищить Тая, виписуючи пухкими сідницями вісімки.

Я киваю, що скоро повернуся, виходжу на сходову клітку і дістаю мобільний.

- Катюшко, привіт.

- Привіт, мам, - чую спокійний голос старшої доньки.

- У вас усе добре?

- Так, усе норм. Тато щойно приїхав, привіт тобі передає. Я приготувала вечерю, усіх нагодувала. Аринка і Кирилко вже в ліжках.

- Розумничка, дякую.

- Як ви там, бенкетуєте? - чую в її голосі легку посмішку і усміхаюся у відповідь, уявляю якими динозаврами ми здаємося молоді.

- Так, гуляємо з дівчатами, все чудово.

- Ок, мам, давай, відпочивайте. Я зайнята. Цілую.

- І я тебе. Татові теж привіт.

Ховаю стільниковий до сумочки та підхожу до панорамного вікна. Дивлюся на наше велике місто. Древній велетень у переплетінні яскравих ліній, блимає мені тисячами різноколірних вогнів. Люблю Київ, він неповторно гарний у будь-яку пору року, а вечірній час особливий, навіть повітря пахне інакше. Насолоджуюся короткими хвилинами тиші й самотності, я рідко буваю сама. За моєю спиною у відображенні вікна раптом помічаю чоловічий силует, мимоволі здригаюся і повертаюся. Охоронець. Вадим. Стоїть заклавши великі пальці у кишені штанів. Я начебто нічого не порушила. Мені треба повернутися до подруг, іду у напрямку зали, але чоловік синхронно робить крок на зустріч. Потім ще й ще. Зупиняється так близько, що хочеться позадкувати, але простір тут вузький. Хіба тільки ліфт або сходами донизу. Відступати нікуди і я змушена залишитися на місці. Я мовчу і він не поспішає говорити. Погляд немиготливий, прямий, завжди в очі. Знову ці очі... Вони в нього такі великі, звабливо темні, магніти. Притягують потужно і якимись неймовірними ультраструмами проникають у самі глибини моєї душі. Вони як гріх,що враз став плоттю, як важка спокуса. Хіба в чоловіка можуть бути такі очі? Такий погляд? Їх треба заборонити на законодавчому рівні. Ковтаю і безшумно видихаю.

- Йому дзвонила?

Не питає, просто знає.

- Не твоя... Не ваша справа.

- А ти сказала йому, що я поруч і ти мені шалено подобаєшся?

- Ні.

- Правильно. Не потрібно йому знати, що тут чоловік, який пів життя віддасть, аби лише дізнатися, які на смак твої губи.

Я червонію як школярка.

- Тобі дуже личить, - він спостерігає за мною.

- Перестань, - я намагаюся говорити спокійно, але виходить погано, напевно, в усьому винен алкоголь, що гуляє по крові.

- Добре, як скажеш.

- Ти що переслідуєш мене? - злість починає кипіти в жилах і вихлюпується в слова, я навіть не помічаю коли теж переходжу на «ти».

Він примружується, погляд важкий, гірчить смолянистою амброю і ковзає по мені вологим шовком.

- Ти дуже гарна, Ліко, - на видиху, - але у мене немає звички переслідувати жінок. Я просто тут працюю.

- Звідки ти знаєш моє ім'я? Що ти ще знаєш?

- У мене свої зв'язки й можливості, - відповідає, зчитуючи моє здивування.

- І в Маркеті ти, і тут теж ти: «Я там і тут куди пошлють, так?» - їдко наспівую пісеньку агента Нуль-Нуль- Ікс із мультфільму про капітана Врунгеля.

- Усім потрібні гроші, я не виняток, - він спокійно знизує плечима, - я працюю і не соромлюся цього.

Мені стає трохи соромно за свій безглуздий дитячий випад.

- Дай пройти... Будь ласка, - розмовляти немає бажання, я переводжу подих, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця.

Але Вадим і не думає допомогти мені відступити швидко й легко.

- Як він відпустив тебе одну, га? - продовжує з напором. - Ти знову одна, Ліікооо.

Пробує моє ім'я на смак, немов займається з ним коханням.

- Я не підліток і не потребую контролю, - наїжачуюсь кактусом.

- Я б не відпустив саму таку як ти, - він, здається, не чує, підіймає руку до мого обличчя, наче хоче торкнутися.

- Близькі люди довіряють одне одному. Без цього немає стосунків, - я застережливо зупиняю його поглядом, долоня падає вниз.

- Я вже казав тобі, що ти красива? - раптом різко змінює тему чоловік.

- Що? - гублюся. - Ні. Так. Яка різниця?!

Його очі завмирають на моєму оголеному плечі, ставлять опік і я здригаюся.

- Замерзла? - ще крок до мене. Останній. Ближче нікуди.

- Ні.

Тіло б'є дрібний озноб.

- Принести тобі гарячої кави?

- Я не п'ю каву на ніч.

- Тоді чай?

- Чай тільки вранці.

- Фруктовий фреш?

- Ні, я не розбавляю алкоголь.

- Чорт...

Він видихає і відвертається, але коли повертається знову, я не можу стримати тремтіння. На мене сто років так ніхто не дивився.

- Уже пізно. Він приїде за тобою?

- Ні, чоловік ніколи не втручається в мій відпочинок.

- Так упевнений, що ти нікуди не дінешся?

- Я поїду, коли вважатиму за потрібне.

- Тоді давай тебе відвезу я.

- Для цього є таксі.

Давно я не відшивала хлопців, ще студенткою здається. Флірт на роботі з боку колег узагалі не сприймала серйозно. Для мене не існувало нікого, окрім чоловіка і сім'ї. З дитинства суворе виховання товстою ниткою пройшлося по моєму життю. Але Вадим - це хаос, який з'явився в моєму житті, змішав карти і небо із землею, переплутав усі нитки в клубку життя. Він одночасно притягував і лякав своїм напором, рішучістю і безкомпромісністю. У сумбурі й розладі почуттів я пропустила момент, коли сильна рука раптом зімкнулася на зап'ясті і мене ривком притягли до міцного тіла. Він не такий великий, як мій чоловік. Мій Вадим великий, руки згинають залізо, у плечах коса сажень, як то кажуть, а цей рухливий, жилавий, сталевий. Чужі губи впиваються в мої, рішуче і владно. Почуття накривають без залишку, змітають шквальним вітром, закручують у гарячі киплячі глибини. Вони зривають мозок і я відповідаю на поцілунок, заражаючись божевіллям цього чоловіка, зриваючись зі своєї власної прив'язі, злітаючи з котушок. Втрачаю лік часу, його наче взагалі вже не існує. Як гаряче, як пече. Десь глибоко всередині я раптом відчуваю біль. Він протвережує різко і навіть грубо. Алкоголь моментально випаровується з вен. Я відвертаюся і відштовхую Вадима.

- Чому? - його дихання важке, рване. - Чому, Ліко? - Я хочу тебе як божевільний псих. Чим я гірший за твого невдаху, га?

- Не смій так говорити про нього!

Я замахуюся, але він перехоплює мою долоню і притискає до себе.

- Якщо ти так хочеш.

Мені навіть собі не пояснити, як я зла на свого чоловіка, як зараз ненавиджу його, хоч і люблю. Якби не його твердолобість, я б ніколи не опинилася в обіймах іншого, не шукала б у них зцілення від самотності, не намагалася наповнити іншим порожнечу всередині. У мене не було б спокуси знову відчути гострий смак життя, не втягувало б вирвою в іншого. Якби він розумів і захотів щось для нас зробити. Я відчувала розчарування і злість, ненависть і... любов. Дивна штука серце. Воно вміє одночасно любити й ненавидіти.

- Я постійно думаю про тебе, - Вадим говорить ледь чутно, тільки очі кричать.

- Я не давала приводу.

- Так, ти просто увірвалася в моє серце, пронеслася там ураганом.

- Я заміжня! - вибухаю я. - ЗАМІЖНЯ!

Йому що подобається морально катувати мене?

- Мені все одно, - погляд впертий і нахабний.

Я сторопіла, але одразу отямилася.

- А мені ні!

Він стискає щелепи, під смаглявою шкірою ходять жовна.

- Ти ж нещаслива з цим твоїм...

- Вадимом! Його звуть Вадим!

- Навіть так, - криво посміхається. - Життя пані з гумором. Ти нещаслива з ним.

- У всіх бувають непрості періоди.

- У щасливої жінки очі горять, а ти...

- А що я?

- Ліко, я ж відчуваю, тебе теж тягне до мене.

- Буває. Мені на шию одразу кидатися всім, кому я сподобалася?

- Ліко, послухай. Ми можемо спробувати...

- Ніяких нас немає, - я перебиваю.

- Але можемо бути.

- Ні, не можемо!

- Чому?!

- Ніхто від цих стосунків щасливим не стане, хіба ти не розумієш?! Так, мене щось тягне до тебе, але на цьому все й закінчиться. Сьогодні і просто зараз.

- Почекай, - він обхоплює моє обличчя руками, жадібно проводить пальцями по губах. - Дай нам час і шанс, один єдиний.

- Ти себе чуєш? Немає в нас шансу і не було ніколи.

- Чому? - з шипінням крізь зуби, дивиться важко, нестерпно. - Любиш його, так? 

- Так.

Я бачу як блідне його обличчя. Темні очі пронизують мене наскрізь, ніби знають про мене те, чого не знаю я.

- Ти боягузка, Ліко. Ти боїшся вийти із зони комфорту.

- Залиш свої психологічні штучки для кого-небудь іншого. Я не боюся і про те, що для мене комфорт судити лише мені.

- Ліко, послухай...

- Ні, це ти послухай. Я значно старша за тебе, заміжня і в нас троє дітей. Троє! Візьмеш чужих дітей на свої плечі?

Він дивиться в очі, мовчить, шумно дихає, і я його розумію.