Глава 6

«Найкрихкіший матеріал на світі - це життя...

Щодня воно розсипається на осколки,

щоб ніколи не повторитися знову.» (простори інтернету)

«Коли здається, що життя розпадається на частини,

як правило, тоді-то все і стає на свої місця.»

                                                                                                                                                   Роберт Ентоні.

Вранці я приїхала до будівлі нашої компанії.

- Дівчата, гарного вам дня,- привіталася зі співробітницями на ресепшені.

У відповідь отримала лише стримане «Здрастуйте». Здається, у когось ранок не задався, буває. Піднімаючись ліфтом на потрібний поверх я ловила на собі довгі глузливі погляди, за спиною шаруділи шепіт і тихий сміх. Сьогодні у колег на мене дивна реакція. «Може я з ночі тейпи забула зняти?» Торкнулася підборіддя, пройшлася пальцями по вилицях - ні, все гаразд. Усередині зашкребли кішки. Схоже, що мої натягнуті нерви стали давати побочку у вигляді параної й тепер ось ввижається всяке.

Я пройшла до свого робочого місця. Аліни ніде не було видно, мабуть, ще п'є каву. Мені потрібно поговорити з подругою, якщо поїду з міста без пояснень вона мені цього не пробачить. Я поставила сумочку на крісло і попрямувала до Таї. Та сиділа дивно притихла, здається, у колеги мігрень після вчорашнього.

- Привіт, подруго, голова тріщить? - я підбадьорливо посміхнулася страждальниці.

- Є трохи, - Тая дивно зам'ялася й опустила очі.

- Похмілля вбиває, - тямуще кивнула я.

- Ліко... тут така справа... ти не звертай уваги, не бери до серця...

Я зазирнула в загублені очі.

- Що ти бубониш собі під ніс, Тайко? - я ще продовжувала посміхатися, списуючи скутість колеги на погане самопочуття. - Зовсім погано, так? Ти хоч поспати встигла?

Сірі очі раптом звузилися в щілинки та стали по-зимовому холодними. Я простежила за її поглядом і озирнулася - за моєю спиною стояла Ситнікова.

- Мда, Зоренко, вмієш ти дивувати, - Даша дивилася на мене насмішкувато, піднявши тоненько вищипану брову.

Я насторожилася, згадавши вчорашню ситуацію.

- Несподівано, чи знаєш? - протягнула вона. - Отак працюєш із людиною не один рік, думаєш, що знаєш її... А тут раптом бац - і вона з'являється тобі в дуже цікавому амплуа.

Вона багатозначно вискалилася, очі заблищали тріумфом.

- Закрий но свого смітника, Ситнікова і забирайся з очей, - розлюченою коброю зашипіла враз тиха Тая.

Я по черзі дивилася на обох жінок - усе таки дивний сьогодні ранок.

- Мати трьох дітей, зразкова дружина, чудовий співробітник... - Даша говорила нарочито голосно і, здається, смакувала кожне слово. - А насправді ти всього лише звичайна шльондра, Ліко.

Вона кинула мені в обличчя дюжину фотографій і ті різнобарвним феєрверком посипалися на підлогу. Я опустила погляд і... застигла, забула як дихати. На знімках я й охоронець Вадим, його пекучий темний погляд, жадібні губи й руки на моїх губах, на моєму тілі... У душі щось обірвалося, різко, до болю. На мить мені навіть довелося заплющити очі, я спробувала якось упоратися з шоком. Офіс раптом наповнився людським гомоном, легким, мов морський бриз, але я все одно його чула.

- Яка пристрасть, Зоренко, ммм! - посміхається Даша і трясе перед моїм носом знімком.

Як бридко. Дріб'язково, підло. До нудоти. Даша фотографувала, може навіть відео зняла. Вона підслуховувала, підглядала. Хоча, яка тепер різниця. На очах мимоволі виступили сльози, я стиснула пальці в кулаки, впиваючись нігтями в долоні до крові, Даша не побачить моїх сліз, ні за що.

- Ну ти й дешева жінка! - до Ситнікової підскочила Тая. - Усі знають, що ти тварюка, але тепер зрозуміло наскільки пекельна! Прибери після себе це лайно, інакше премією присягаюся, я заштовхаю їх тобі до  чорної горлянки, - Тая згрібає знімки та тицяє в складені на грудях руки Ситнікової. - Розвертай свою кістляву тушку і чеши звідси.

Мені здається, що все, що відбувається навколо, це просто сон. Я розгублено озираюся і тут нарешті помічаю Аліну: вона з люттю зриває розвішані по всьому офісу фотографії. Ударом під дих приходить розуміння: всі бачили знімки, колеги, вся компанія. Ось звідки ці цікаві погляди й погано приховане  глузування. Я напевно похитнулася, бо Тая підтримала мене під лікоть.

- Ліко, - шепоче вона мені, - твоє особисте життя нікого не стосується. Нікого! Чуєш? Забий на дурепу.

- Зоренко, Ситнікова - до директора. Обидві! - голос секретаря чути десь здалеку, немов мені у вуха щільно заштовхали вату.

Я не можу просто зараз іти до головного. Мені потрібен час, хоча б трохи, щоб прийти до тями. У дамській підходжу до умивальника, тримаю долоні під струменем холодної води, прикладаю до щік. Болем у скронях пульсує одна й та сама думка: «всі бачили знімки, бачили мене з ним...» Що мені робити? Не можу про це думати. Тільки не сьогодні. Пізніше, я подумаю про все пізніше. Вологими руками пригладжую волосся, видихаю, Ігор Артемович не любить чекати, і я змушую себе вийти з убиральні. Автопілотом рухаюся коридором, краєм ока ловлю погляди, різні: осудливі, глузливі, сповнені співчуття. Вони пропалюють наскрізь і здається, що одяг на мені зараз почне тліти. Перед очима туман, шлунок стискають спазми, але я розправляю плечі та підіймаю підборіддя. Підходжу до кабінету боса, навіть через щільно зачинені двері чую його вереск, щедро приправлений міцними словами.

- Я не потерплю в компанії пліток і бруду! Я знімаю з тебе премію за пів року! Це останнє попередження, Ситнікова!

Далі чується емоційний речитатив Даші, вона щось швидко говорить, схлипує.

- Скажи спасибі й за це, бо наступним кроком буде звільнення! Ти порушила одразу кілька правил компанії! - і без того високий голос шефа злітає до пронизливих вібрацій, він розлючений.

Ситнікова вискакує з кабінету як пробка з шампанського, проноситься повз, не дивлячись на мене. Вигляд у неї мов у побитого собаки, куди тільки поділися презирство і пиха?

- Ліка! - гарчить Ігор Артемович.

Я здригаюся, але залишаюся на місці.

- Заходь, я знаю, що ти тут.

Я роблю глибокий вдих і переступаю поріг приймальні.

- Зачини двері та сідай.

Роблю все машинально, голова тріщить, немов у ній запрацювали всі кузні світу.

- Ти бліда дуже Ліко. Води? - у сіро-зелених очах Ігоря промайнуло занепокоєння.

- Ні, дякую.

Я дивлюся в розчервоніле обличчя боса. Я не буду ховати очі та вдавати з себе школярку, що провинилася.

- Ти знаєш навіщо я тебе покликав? - Ігор Артемович сам наливає собі склянку води й відразу випиває.

- Звільнити хочете? - байдуже кажу я. - Заяву зараз писати?

І нехай. На мене накочує дивне спустошення.

- Що це ще за дурниці? - пиркає бос із досадою. - Ти чудовий фахівець, усе інше нікого не повинно хвилювати. Ситнікову покарано, вона більше не посміє лізти в чужі справи.

- Дякую.

- Не дякуй. Ти завтра йдеш у відпустку?

- Так, на два тижні, Тільки... Ігорю Артемовичу... Я знаю, що моє прохання надійшло із запізненням, але мені необхідні ще два тижні. Правда.

Головний якийсь час мовчить, він уважно дивиться на мене, потім згідно киває.

- Добре. Раз необхідно.

- Спасибі, - підіймаюся і йду до дверей.

- Ліка...

Я обертаюся.

- На сьогодні можеш бути вільна.

- Дякую.

У коридорі на мене чекає Аліна, заплакана, з припухлими очима.

- Ти... не хвилюйся, Ліко, - вона обіймає мене. - Ніяких знімків більше немає. Жодного.

- Алін, я додому поїду, шеф відгул дав.

Подруга із розумінням киває.

- Я завтра їду з міста.

- Як? Куди, навіщо? - у блакитних очах метається паніка.

- Зустрінемося ввечері, у нашому кафе, там поговоримо? Зараз я не в змозі.

- Звичайно, як скажеш. Я проведу тебе до фоє.