Глава 3

Лікарі кажуть, що це депресія.

Мама каже, що я лінива.

Навколо якась репресія,

Всюди сонце, в мене злива.

Я щаслива?

"Я щаслива" - Klavdia Petrivna

Будильник дзвенить о 6:00. Тихо підіймаюся з ліжка та виходжу з кімнати. За вікнами ще темно, сім'я спить, а я у звичному режимі роблю зарядку, масаж обличчя і йду до ванної кімнати - що може бути крутішим за ранковий контрастний душ? Снідаю насолоджуючись тишею. Люблю цей час, коли можеш сповна належати тільки собі самій. Можеш, якщо не прийде ненаситне чудовисько і не потягне тебе до свого лігва, як здобич. На кухні з'являється Вадим, підходить тихо, ковзає губами по шиї, руки жадібні й нахабні, встигають скрізь.

- Ходімо в ліжко, - шепоче на вухо і легенько покусує, гаряче дихання викликає купу мурашок.

Моя шия особливо чутлива, він добре це знає й успішно цим користується.

- Вадиме, у мене плани на ранок, я не встигну, - прикриваю очі від задоволення.

- Підеееемо,- тягне легенько, але наполегливо, даючи зрозуміти, що мені не відкрутитися.

Я здаюся, не хочу сперечатися. Мені зараз потрібно відчувати. Відчувати, що я тільки його, належу вся без залишку.

У ліжку Вадим жадібний і божевільний, що зараз, що двадцять років тому. Де справді він хороший, так це в сексі. За багато років ми добре вивчили один одного і зараз його розумні руки чудово знають, що треба робити. Під умілими ласками я плавлюся, на деякий час забуваю про все на світі, занурююся в зовсім іншу реальність, інший світ, що належить лише нам двом і який через певний час так не хочеться залишати.

- Вадиме...

- М? - чоловічі пальці ковзають по моїй спині вгору-вниз.

- Ми давно ніде не були разом, давай завтра у кафешці посидимо, - я лежу на широкому плечі, закинувши ногу на його стегно, - Торт, чай, поспілкуємося. Лише ти та я.

- Комашко, я завтра не можу, у нас виїзд на об'єкт за місто.

- Добре, давай в який-небудь інший день.

- Подивимося.

Я зітхаю, бо розумію, що моя ідея відкладається на невизначений термін або й зовсім вилітає в трубу.

- Зробиш борщ на вечір і кабачки? - чоловік швидко збирається на роботу.

- Угу.

Він продовжує говорити про кулінарію, але я зупиняю.

- Вадиме, мені не цікаво про жратву.

Як очманіла я гасаю квартирою, складаю ланч бокси до школи, підіймаю дітей. Починається звичайна метушня.

- Мам, а Кирилко забув почистити зуби, - Аринка пронизує брата очима.

- Я не забув,- спросоння сердиться менший.

- Аринко дивись за собою, - припиняю я ранкове бурчання дітей, - і збирайтеся скоріше, запізнитеся.

Діти йдуть до ліцею, я збираю себе на роботу. Одягаю сукню по фігурі, туфлі човники, малюю маленькі стрілки та мимоволі посміхаюся, сьогодні мені подобається відображення в дзеркалі. Я готова до нового дня. Буває такий час як цей, коли мені ніхто не потрібен окрім чоловіка, здається я маю сили рухатися далі. Є гаряче бажання жити повним життям, щоб нам двом було добре. Я дуже хочу, щоб у нас усе вийшло, щоб ми впоралися. Увечері я поговорю з Вадимом, обов'язково. Ми повинні йти в одному напрямку, необхідно щоб і до нього це дійшло.

Упевнено заходжу в Маркет, знаю, що чужого сьогодні тут не буде, і мене це дуже влаштовує.  Підіймаю очі.... Стикаємося. Охоронець не відводить погляду, а я зависаю. Адже він не повинен бути тут?! Добре що сьогодні настрій у мене рівний і спокійний, дихання не збивається на судомний біг і серце не вилітає з грудей. Лише трохи тремтять руки, відводжу очі першою. Я купую сир і фрукти нам на обід. Не дивлячись на всі боки, щоб знову не наштовхнутися на великі очі, проходжу до виходу і тут магазинний пакет проривається, весь його вміст вивалюється на підлогу. «Якість лайно», - бубоню собі під носа. Збираюся прибрати все з плитки, але мене випереджають. Чужий, Вадим, він також сідає поруч, усе відбувається синхронно, ми стикаємося лобами і я шиплю від болю.

- Вибачте, - приємний низький голос.

Тру чоло й продовжую уникати погляду.

- Я допоможу вам, - він приносить новий пакет.

- Не варто, я впораюся сама.

- Ви завжди все робите сама?

Нахабний... Це виклик.

Я змушена підняти очі й зустріти його погляд: очі примружені, пильно вивчають, непристойно відверті. Він сканує моє обличчя, зависає на губах. Права була Аліна, коли співала поцілунок починається з очей. Темні вони не просто дивляться, вони цілують мої очі, губи, шию, спускаються нижче, кидаючи в жар, змушуючи червоніти. Я немов я п'ятнадцятирічна недолітка.

- Це вас не стосується,- моїм крижаним тоном можна відігнати будь-кого, але цей залишається поруч.

- Напевно так. Я допоможу донести пакет до машини.

- У мене немає машини.

- Я допоможу донести куди потрібно.

- Мені не важко, - я тягну згорток із його рук, він відпускає. - Слухайте, розставмо всі крапки над «і».

- Давай... те.

- Я не розумію особливої до мене уваги.

- А  що тут не зрозумілого? Ви мені подобаєтеся і навіть дуже. Шикарна красива жінка та...

- Я старша за вас і в шлюбі. Вас це не бентежить?

- Ні.

- Чудово, нахабство друге щастя, - тихо шиплю. - Знайдіть собі дівчину вашого віку.

- Тільки мені вирішувати яка мені потрібна жінка.

- Звісно. Бажаю удачі, -  у вже розвернулася йти.

- Ви щасливі?

- Що? - я сторопіла від абсолютної прямоти.

- Ви щасливі з чоловіком?

- Цілком.

- Тому у вас такі сумні очі? Безмежно гарні, але навпрочуд сумні для щасливої.

- Вам не казали, що лізти куди не просять не варто? Усе має наслідки.