Глава 1

Якби мені хтось сказав, що я буду ридати думаючи про чужого чоловіка, мені довелося б просто покрутити пальцем біля скроні. Я у шлюбі вже мммм....ну, словом, дуже давно і за весь цей час думка, що я можу мріяти про іншого мені й у голову не втрапляла. Я не хотіла нікого. Від слова зовсім. Ніколи. Навіщо? Мені цілком і повністю вистачало чоловіка. Так мені здавалося.

Ми одружилися, коли нам було по двадцять. Божевільне кохання, божевільний секс. Життя закипіло: сім'я, робота, один за одним народилися діти. Вадим не пив, не гуляв, не кривдив, але й не допомагав. Виховання і турбота про дітей, весь побут звалилися тільки на мене. Я міняла малюкам підгузки, читала на ніч казки, дивилася, щоб вони чистенькими й охайними йшли в дитячий садок. У чоловіка ж був тільки бізнес.

- Вадиме, нашим дітям не лише мати потрібна, вони й батька бачити повинні. І не тільки бачити.

- Комашко, я все розумію, але в мене робота.

Двійко разів за весь час ми їздили разом на море. Щоправда, ініціатором поїздки та її фінансистом теж була я.

Іноді терпіння зривалося.

- Я почуваюся вдовою з трьома дітьми або конякою ломовою. Мені самотньо і важко. Ти ніби є, але тебе з нами немає. На старості й згадати нічого буде. А діти ростуть, пошкодуєш потім, що життя повз пройшло.

- Мені що, кинути все й сидіти вдома? Ось здамо замовлення й тоді...

Місяці, роки.

Молодші вже ходили до школи, а старша в універ. Тих грошей, що заробляв чоловік, на всі витрати не вистачало. Я крутилася як муха в окропі - працювала за фахом, а вдома під зав'язку було повно домашніх справ. Словом, усе як у всіх. Напевно. Я не помітила, коли пішла романтика, емоційна близькість. Напевно їх на смерть забила побутовуха. Усе стало прісним та позбавленим кольорів. День у день одне й те саме. Десятки років - суцільний день бабака.Самотність і одноманітність пригнічували.

- Чоловіче, ти коли мені востаннє квіти дарував? - і сама ж відповіла, він, звісно, не згадає. - Вісім років тому, коли меншенький народився.

Соромно просити у власного чоловіка букет, мені здається так не повинно бути.

- Комашко, давай я тобі краще замість непотрібного віника згущеного молока куплю? Уявляєш скільки банок буде?

Раніше я його не помічала. Рік тому він прийшов працювати в Маркет, який був найближче до нашого будинку. Стрункий, підтягнутий. Один з охорони. Не Ален Делон, але симпатичний і харизма була присутня. Я забігала з роботи в магазин за покупками та щоразу спотикалася об його довгий погляд. Великі темні очі вихоплювали мене з натовпу. Я байдуже проходила повз, відвертий інтерес мене не чіпав. Як зазвичай. Усі чоловіки, крім мого Вадима, були для мене безстатевими істотами.

Не знаю коли сталося те саме клацання, тільки останні місяці увага того «Чужого» стала для мене ковтком свіжого повітря. Я відчувала полегшення, коли могла бачити його. Можливо я змінилася сама чи може втомилася стукати в замкнені двері нашого шлюбу Не знаю. Але, щоб я не робила, прокидалася, бігла на роботу, лягала спати - темні очі беззмінною картинкою стояли переді мною.
Я завжди одягалася зі смаком, для себе насамперед, давно вже не для чоловіка - навіщо, реакції не було, але тепер під прямим темним поглядом я знову почала відчувати себе жінкою. Красивою жінкою. Два дні «Чужий» працював, наступні два була не його зміна, і ці дні здавалися мені порожніми  та  марними. Мене розривало на дві половини: одна, більша тягнула до мого чоловіка, інша волоком тягла до Вадима.

- Що з тобою, Лікусю? - подруга уважно роздивлялася моє обличчя.

Так, я погано, точніше зовсім не вміла приховувати свої почуття і мої емоції були всі написані на лобі.
Я розповіла все Аліні. Мені треба було хоч із кимось поділитися, щоб не збожеволіти. 

- Ліко, ну як можна закохатися в зовсім незнайомого мужика? - Аліна витріщила на мене свої блакитні очі.

- Не знаю як. Хто б і мені сказав.

Стискаю пальці в кулаки, на Аліну не дивлюся, навіть перед нею я відчуваю сором та провину. Я тепер її постійно відчуваю за те, що посміла мріяти й думати про іншого. Бо це не правильно, не чесно. Насамперед перед собою самою, перед чоловіком і дітьми.

- А діти тут до чого? Ти нікому не зраджувала, - розмірено віщає подруга.

- Зраджувала в думках, Аліно, в думках уже давно.

Аліна мовчить, я знаю що вона думає про все це. І згодна з нею.

- Я з'їхала з глузду, Алінко, мені сорок із гарним хвостом, а я...

- По тобі не скажеш, ти маєш вигляд на десять років молодший.

Так усі кажуть, дивуються, коли доводиться озвучувати свої цифри в паспорті. Але це нічого не означає і нічого не змінює для мене.

- Сивина в бороду біс... Ну ти сама знаєш.

- Ага, в дупу.

"Поцілунок починається з очей,
Сильніше погляд за слова й обійми..."

- Алін, не починай. Я знаю, що ти обожнюєш вірші, але не сьогодні, правда. Мені лячно, - зрадницькі сльози виступають на очах без мого дозволу. Я швидко моргаю і відвертаюся, не люблю показувати свою слабкість навіть при близькій подрузі. Аліна так само мовчки підіймається, витягує з наших запасів коньяк і капає мені на дно пластикової склянки, інших не знайшлося.

- Давай потроху.

Я ковтаю гіркий алкоголь, щоб якось заглушити гіркоту в душі.

- Це міраж, Ліко, і почуття твої до нього теж. Ти його не знаєш.
- Так, не знаю, - погоджуюся, - але мене до нього тягне і я не знаю скільки ще зможу протриматися.
- А раптом це збоченець якийсь? Чого він витріщається? - голос подруги тремтить.

Я негативно хитаю головою.

- Я так втомилася бути сама. Мені уваги Вадима хочеться, романтики, квітів, щоб відчувати себе жінкою. Щоб у нього на нас час був, щоб говорити по душах, спілкуватися.

- Я тебе добре розумію, подружечко. У мене все те ж саме.

- Але нічого цього немає, нічого, тільки секс. Це добре, але так мало. Я почуваюся пекельною тварюкою, брудною, Аліно. Мені дітям в очі соромно дивитися. Ненавиджу себе.

І це правда. Я ненавиджу себе за мрії про Чужого, за потребу бачити його, відчувати на собі темний погляд великих очей. Чоловічий погляд, який каже, що ти бажана жінка.За те що теж хочу його.

- І його ненавиджу.

- А його ж за що?

- За те, що витріщається, за те, що подобаюся йому, за те, що залежна стала, що вліз мені під шкіру. Я не знаю, що мені з усім цим робити, я заплуталася. Чому саме зі мною, чому я? Навіщо це мені в моєму віці, мені не двадцять і навіть не тридцять?

У мене сотні запитань і жодної відповіді. Я ніколи не була в такій ситуації і тепер абсолютно не знаю, як мені з усім божевіллям впоратися. Я почуваюся першокласницею, якій сказали написати твір на тему «Слово о полку Ігоревім».

- Я одна така дурепа.

- Ну, у мене багато знайомих, де діти вже виросли, вона знайшла собі іншого і поїхала з ним. Таких жінок дуже багато, Ліко, дуже.

Я слухаю подругу, але легше не стає.