Глава 47

   — Так. Я хотіла б залишити приватне життя поки що лише для себе, а не на загальну увагу. Ти не проти?
   — Ні, зовсім не проти. Я теж так думаю.
   — Ви ж з Лізою були найкращими подругами так?
   — Так. Але у житті все міняється. Їй було трохи не до мене, тому цей здавалось би міцний зв'язок дав тріщину. Але я не ображаюсь, життя саме знає, як і що розподілити.
   — А Крістіна? Ти давно її знаєш?
   — Давно, але був достатній проміжок часу який ми не бачились.
   — А як ви познайомились із нею?
  Я на мить замовчала, а потім сказала:
   — Це була перша Маркова дівчина. Вона мене тоді дуже не долюблювала, і завжди намагалась зробити боляче. Але зараз все гаразд. Вона буде дружиною Яна і цього досить для того, щоб я була про неї гарної думки.
   — Ти янгол.
   — Що ж я такого зробила?
   — У тебе усі добрі та хороші. Але це ти така, тому у твоїх очах вони хороші друзі. Але я б так не сказав. Як що у них є час ділитися радісними новинами з тобою, то чого у них нема часу вислухати тебе?! Можливо тобі треба було поплакати?! Але цього краще робити не треба. — Усміхнувся він. — Може ти хотіла поділитися радістю з ними, а вони були зайняті кожен своїми справами. Так що ти Янгол. Мій Янгол. Надіюсь я поруч з тобою теж буду краще думати про людей.
   — Дякую за таку характеристику. — Зніяковіло посміхнулась я.
   — Це правда. А тепер до діла. — Вишкірився він. Що він має на увазі? Поцілунок?! — Я буду тебе тут чекати о сьомій. Добре?
   — Добре.
   — Солодких снів мій Янголе. — Поцілувавши мене поруч з вустами, сказав він.
   — На добраніч. Дякую за чудовий вечір.
   — Це тобі дякую. Ми ще якось повторимо це. — Піднявши грайливо брову, він додав: — Усе повторимо.  
   Я відчинила двері і шмигнула у дім. Підійшовши до вікна, я помахала Вільяму. Він відповів мені тим же. Він сів у машину і авто тихо рушило з місця. Як тільки його машина зникла з поля зору, я навшпиньках розвернулась і почала прокрадатись до своєї кімнати. Але мене зупинив сміх батьків. Лунав він не так далеко. Вони увесь час сиділи у вітальні, доки я махала Вільяму з вікна.
   — Ага, піймалася! — сміючись сказала мама.
   — Дорослі люди, а поводяться як діти. — Зашарівшись, сказала я.
   — Розповідай де були? — спитала мама, встаючи з крісла і вмикаючи світло.
   Тато подивився на годинник і сказав:
   — Може розповідь залишимо на ранок?
   — Є-є-є ні. — Запротестувала мама.
   — Добре. Сідай мамусю розповім.
   Моя історія про ресторан, про приготування їжі, про казкову кімнату зі свічками, про поцілунок і про танець, закінчилась о другій ночі.
   Згодом після усіх процедур у ванній, я вляглась у ліжко. Думки влаштували справжній бенкет у моїй голові. У мене сьогодні була перша і мабуть остання спроба поцілунку. Чого завжди верх бере боягузтво, а не пристрасть. Тільки я могла так безглуздо вчинити. Не поцілувати того, кого кохаю. Дурепа. У грудях усе стиснулось, очі защіпало і я тихо заплакала. Плакати це моє хобі останні десять років. Я втомилась бути одна. Я більше так не можу. Проте не можу і розчарувати Вільяма. Коли він рішуче налаштувався мене поцілувати, я усе зіпсувала. Це вийшло саме по собі. Бідний Вільям, бідна я.
   Я усміхнулась крізь сльози, згадуючи поцілунок Вільяма. Марк навіть не намагався мене так цілувати. І це добре. Я рада, що мій перший справжній поцілунок не дістався Маркові. Я хочу, щоб мій перший поцілунок був з коханням усього мого життя – з Вільямом. Проте він навряд чи відбудеться. І все через те, що, я вирішила все за нас обох. Я вирішила, ні я навіть себе запевнила, що Вільяму не сподобається моя спроба відповісти на його поцілунок. Але яким же був приємним його дотик губами до моїх губ, я ніколи цього не забуду. Не забуду його гаряче дихання на моїх вустах, його язик який ніжно пестив мою губу, його руки.
   Вільям той кого б я змога зробити щасливим, а він той хто зробив би щасливою мене. Проте досить морочити йому голову. Він захоче більшого, і я не зможу вічно відвертатись. Я не зможу відповісти на його поцілунки, на його пристрасть, тому треба поставити крапку у наших стосунках. Завтра я так і зроблю. Зарившись у подушку з моїх очей ринув потік сліз. Тільки так моя душа могла показати, як вона страждає.
   Завтра я побачу Вільяма в останнє.
   Більше не буде прекрасних зустрічей.
   Вибач мене Вільяме.
   Я кохаю тебе.

 

                                                           Розділ 13.

   — Добрий ранок. — Заходячи до кухні і наливаючи води у склянку, привіталась я з батьками.
   — Добрий, сонечко. — Відповів тато, намазуючи на грінку джем.
   — Добрий ранок, доню. — Поцілувавши мене у чоло, сказала мама. — Що за вигляд? Що з очима? Ти що плакала?
   — А що так помітно? — важко зітхнула я. — І що ж мені тепер робити? Мені сьогодні на вечерю до Вільяма.
   — Нічого. Зараз я зроблю міцного чаю, ти зробиш компреси на оченята і все як рукою зніме. — Усміхнулась мама. — Чого ти плакала?
   — Все таж причина. Але все добре. Я поснідаю, і піду трохи прогуляюсь. Не заперечуєте?
   — Звичайно іди. — Сказав тато і додав: — Хочеш я з тобою піду?
   — Ні татку, дякую. Мені треба поміркувати на одинці.
   — Розумію. Тоді я на роботу. Бувайте мої любі дівчата. — Поцілувавши мене у щічку, тато підійшов до мами і поцілував її міцно у вуста. Мама засміялась і побажала йому гарного дня.
   Я теж так хочу. Хочу, щоб Вільям кожного ранку палко мене цілував, перед тим, як іде на роботу. Хочу бажати йому вдалого дня. Хочу готувати сніданок для нього, прокидатись і засинати поруч з ним. Хочу таких же міцних стосунків, як у моїх батьків. Хочу такого кохання, як у моїх батьків.
   — Що ти будеш? — спитала мама, відволікаючи мене від думок.
   — Каву і грінку.

   Через годину, я вже йшла по парковій доріжці, і все думала, думала і думала. Ще тиждень назад я задавалась запитанням, чи довго може людина бути ось так – без пари? Я майже сходила з глузду, що у мене немає коханого. Проте мене не можна назвати самотньою, у мене є люблячі батьки та чудова родина, але так не вистачає жіночого щастя. Любов така різна: любов, батьків, родини, дітей, друзів і вся вона незрівнянна і безцінна. Але є ще одна любов яка народжується між двома серцями і вона теж безцінна. Кожному потрібен той з ким його серце буде цільним, з ким душа відчує благодать. Ось і мені так хотілось бути щасливою, коханою і не самотньою. Хотілось щоб моя душа нарешті перестала плакати. Здавалось би все є, чого сумувати, але ж серце, душу і тіло не обманеш. Бракує того, що є тільки між двома людьми – кохання і пристрасть.
   Сльози, як завжди прорвались на зовні. Я одягла окуляри від сонця і схрестивши руки, попленталась далі, перебираючи думки та спогади. Зараз мою величезну порожнечу я більше не відчуваю і це завдяки Вільяму. Але я вирішила його від себе відгородити. Це – щоб я не страждала знову. Проте, це буде вже запізно. Я вже страждаю лише від однієї думки, що ми не будемо разом. Але я не хочу і не буду його розчаровувати, як жінка. Я не зможу цілувати його і думати про те, що йому не до вподоби як я це роблю. Як щоб я узагалі змогла щось зробити. Якщо інші дівчата думають, як їм отримати насолоду, то я думаю лише про те, як би я хотіла щоб мій поцілунок був насолодою для мого хлопця. Я ще ні разу не подумала, а як що мені не сподобається поцілунок, я завжди думаю лише про те, що я можу напартачити. Інакше у мене не виходить думати.
   Спочатку я не могла поцілувати  Марка перша. Проте коли я забажала це зробити з його боку ініціативи не послідувало. Потім йому стало смішно під час поцілунку, і мене це засмутило. Проте мої подальші спроби не зупинились, але все вже було марно. Марк все вирішив за нас обох. Розлучитись, ось яким було його рішення. Хоча він навіть не зволів розповісти правду і ніяк не міг набратися духу, щоб залишити мене. Це я поставила крапку у наших стосунках, хоча це було неймовірно боляче. Але я пишаюсь тим, що я знайшла у собі сили і подолала той біль. Кохання не можна нав’язати або примусити кохати. Кохання або є, або його нема. Хтось один не може врятувати любов, як би сильно цього не бажало серце.
    Розірвавши відносини з Марком, я довго приходила до звичного життя. Я все одно надіялась, що можливо він повернеться і зрозуміє, що кохає мене, але цього не сталось. Через приблизно пів року я зрозуміла, що не захотіла б бути з ним знову. Я б не змогла довіряти тому, хто так вчинив з моїми почуттями. Тож я змирилась і довгих два роки не хотіла думати про якісь відносини. Кожного дня протягом довгих років, я гадала, що у мене немає вже шансів когось знайти, бути коханою і покохати. Але у моєму житті з’явився чудовий хлопець і тепер я не можу бути з ним. Занадто довго я була сама. Я стала зовсім невпевненою у собі стосовно близькості з хлопцем. І тепер я хочу відмовитись від найкращого, що було у моєму житті, через свою недосвідченість.
   Зупинившись, я витерла під окулярами серветкою сльози. Набравши повні легені свіжого ранкового повітря, я рушила далі. Ідучи вузькою стежкою, я обминала закоханих пар, але все ж таки мене хтось зачепив плечем. Я підняла голову і оторопіла. Знявши окуляри, я усміхнулась.
   — Привіт. — Впевнено сказала я.
   — Привіт. — Ледве усміхаючись – у принципі як і завжди, сказав Марк.
   Через секунду ми обійнялись, як давні друзі і одразу відступили один від одного.
   — Як ти? Як життя?
   — Все добре. Працюю в тата.
   — До Польщі не поїхав? — дивлячись йому у вічі, спитала я.
   — Ні, не поїхав. Ми продали там бізнес.
   — Зрозуміло. Ще не одружився?
   — Ні. — Він трохи подумав і спитав: — А ти?
   — Ні.
   — Чому?
   — Ця справа не робиться поспіхом, тому спочатку треба зробити правильний вибір. Я ж буду не лише вибирати собі чоловіка, але і батька для моїх дітей.
   — Правильно.  — Після невеличкої паузи він спитав: — Як там Ліза і Ян?
   — Ліза вийшла заміж за Маріо і вони чекають на свого первістка. Ян теж скоро буде зв’язаний вузами шлюбу.
   — Я її знаю?
   — Дуже добре знаєш. — Я посміхнулась.
   — І хто вона?
   — Це Крістіна. — Не перестаючи усміхатись, оголосила я.
   — Нічого собі! — здивувався  не підроблено він.
   Я дивилась на нього доки він перетравлював, щойно отриману інформацію. Він не змінився зовсім, але змінилась я. Ніколи не думала, що стоячи біля нього, не буду відчувати нічого що стосується кохання. Приємно відчувати до Марка лише вдячність за перше кохання, за чудові дні, які ми провели разом. Я вже давно звільнилась від образи на нього, і мені хотілось йому це сказати. Мені хотілось, щоб він не відчував провини переді мною, не хочу, щоб він мучився сумнівами чи я його простила. Тому мені захотілось сказати йому те що було у мене на душі. Мені потрібно було заспокоїти своє серце та його душу. Тому я почала:
   — Марку, хочу сказати тобі, що я була щасливою з тобою. Моїм першим коханням був ти, і саме до тебе у мене були чудові перші почуття. Я ніколи не забуду того, що між нами було. Я не ображаюсь на тебе і вже дуже давно. Хочу щоб ти це знав.
   Марк здивовано хлопав очима, відкривши рота. Невже йому немає чого сказати? Він не хоче попросити пробачення за те, що так вчинив? У принципі, я не для того все це говорила йому, щоб почути вибачення. Головне що все це я сказала, а він почув. Тепер я повністю вільна і спокійна.
   — Мені було соромно перед твоїми батьками. — Сказав Марк.
   Вау, а переді мною ні. Але, що поробиш. Можливо йому просто важко сказати мені «вибач», але я прощаю Марка і без його вибачень.
    — Батьки теж на тебе не ображаються. — Запевнила я його, піднявши підборіддя. — Ми це з батьками обговорювали. Я вважаю, що все так і мало бути і вони з цим згодні. Ніхто з нас не тримає на тебе образи, за це я ручаюсь. Так що все гаразд.
    — Я був молодий і дурний.
    Гарне пояснення.
   — А можна запитання?
   — Так.
   — Ти ж мене спочатку кохав?
   — Так, кохав.
   — Приємно це знати. Бо я тебе кохала.
   — Знаю.
   — Я бажаю тобі знайти своє щастя. Та усього тобі найкращого.
   — І я тобі. — Він подивився на мене і усміхнувся тою усмішкою, яку я так давно не бачила. Щира усмішка осяяла його обличчя. — Мені треба іти. — Сказав він.
   — Мені теж. — Я підійшла, обійняла його та поцілувала швидко у шию. Він відповів на обійми. Через декілька секунд ми стояли порізно.
   — Бувай Софіє.
   — Бувай Марк.
   Я пішла у один бік, а він у інший.
   Сівши на лавку я усміхалась. Я раділа розмові з Марком, вона поставила крапку у нашому минулому. І ця крапка закінчилась на позитивній ноті. У нас з Марком є минуле, і це чудове – перше кохання з усіма його плюсами та мінусами. Я була дійсно сильно закохана у Марка, і це кохання ніколи ні з чим не порівняти. Це був вибух. Усі емоції були безконтрольні, і вони зовсім не піддавались поясненням логіці. А тим паче вони зовсім не дружили з головою. Цим і є прекрасне перше кохання і порівняти його з іншими відчуттями і почуттями не можливо. Я вдячна долі, що все так, як воно є.
   Піднесена і з гарним настроєм я пішла додому.

   Прибираючи пил з поличок, мама слухала мою розповідь і погоджувалась з усім, що я зробила або сказала Марку.
   — Зараз я доприбираю і подумаємо, що ти одягнеш на сьогоднішню вечерю до Вільяма.
   — Гаразд мамусю. Зараз я піду до ванної, — виходячи з вітальні, я голосно закінчувала свою фразу: — помию голову і прийму душ. Потім подумаємо про плаття.
   — Я потім піднімлюся до тебе. — Крикнула мама з вітальні.
   — Добре мам. — Ще голосніше крикнула я.
   Покидавши речі на ліжко, я голяка побігла у ванну. Прийнявши душ у друге за сьогодні, я прийнялась мити волосся.
   Коли до кімнати увійшла мама, я вже сушила волосся феном.
   Перекрикуючи фен, мама мовила:
   — Це від нас з татом. — Вона поклала гарно завернутий пакунок на ліжко.
   — Що це? — вимкнувши фен, спитала я, дивлячись на маму.
   — Відкрий і подивись. — Підштовхуючи пакунок ближче до мене, вона усміхнулась.
   Я швидко розпакувала подарунок і радісно ойкнула. Плаття до колін у стилі Пін-ап17. Сама сукня білого кольору, а на ньому малюнок – чорний горошок.
   — Вау! Вау! Вау! Мамусю вона дивовижна! Я у захваті! — цілуючи маму у дві щоки, гомоніла я. — Дякую вам!
   — Носи на здоров'я. — Усміхалась мама, дивлячись на мене. — Приміряй.
   — З задоволенням!
   Я кружляла перед дзеркалом у своїй новій сукні. Це щось! Сукня дзвіночком до колін, груди трохи – але не занадто підняті завдяки пуш-ап, бретелі гарно підкреслюють форму плечей – не сукня а «бомба»!
   Коси я розпустила  і пов'язала стрічку, замість обруча. Очі підфарбувала лише тушшю і стрілками, а губи намалювала ягідним блиском. Образ завершили туфлі на невеличких підборах. Надіюсь Вільяму сподобається.
   Почулось як унизу зачинились двері, напевно татко прийшов. Я спустилась до низу і одразу підбігла до татуся з посмішкою до вух.
   — Дякую таточку! Дякую за дивовижну сукню.
   — Носи на здоров'я. Радий, що тобі до вподоби. — Цмокнувши мене у щічку, сказав він.
   З кухні почувся голос мами:
———————————————
17 Пін-ап, пінап (англ. to pin up — приколювати (мається на увазі плакат, який приколюють на стіну)) — особливий стиль американської графіки, поширений в середині XX століття. У більш широкому сенсі пінап — означає тиражований образ секс-символу. Як правило, це зображення красивої, найчастіше напівоголеної дівчини. Пін-ап стилем є переважно кокетливі сукні з оборками, спідниці із завищеною талією, спокусливі маленькі шорти, жіночні блузки, неодмінні пояски, підбори-шпильки.
    — Любий, мий руки і іди вечеряти.
    — Вже біжу.
   Роззувшись, тато пішов до ванної помити руку.
   Доки тато з прицмокуванням їв смачну мамину вечерю, я йому розповіла історію про мого екс хлопця. Договоривши, я полегшено зітхнула. В татових очах я бачила гордість, він пишався мною і сказав, що я все правильно зробила.
   Як раз у мить коли я увійшла до коридору, постукав Вільям. Мене затрясло. Я почала хвилюватись, як на іспитах. Це ж буде знайомство з його батьками. Я зараз зомлію. Видихнувши, я відчинила двері.
   — Привіт. — Усміхнулась я.
   — Привіт. — Якось в’яло, відповів він. — Ну що пішли?
   — Так.
   Вільям зійшов з ганку і зупинився біля авто.
   — Бувай доню, хай щастить. — Цмокнувши мене у щічку, сказала мама.
   — Бувай мила. Гарного вечора. — Побажав тато.
   — Бувайте любі.
   Я швидко дійшла до Вільяма і знову посміхнулась йому. Він пильно дивився на мене, розглядаючи мене з ніг до голови. Його очі потемнішали від пристрасті і він облизав губи. Погляд Вільяма спочатку зупинився на декольте, а потім знайшовши мої очі, він зніяковів. Спрацювало! Сукня зробила своє діло. Я усміхнулась.
   — Поїхали. — Пробурмотів він.
   — Так.
   Я не розуміла, що коїться секунду назад він їв мене очима, а вже за мить його настрій змінився. Ми сіли до машини. Він був галантний, як і завжди, але щось було не так. Він був якийсь похмурий у його очах був сум. Він явно чимось пригнічений.
   Як тільки ми зрушили з місця, я спитала:
   — Що з тобою Вільяме?
   — Все гаразд. — Відповів він, не глянувши на мене.
   — Я ж бачу що щось не так. Може розповіси? Тобі стане легше.
   — Може це ти хочеш щось розповісти? — він глянув ображено на мене і додав: Стане легше.
   Я усміхнулась, зрозумівши у чому справа, але звідки він знає що я бачилась з Марком? Проте я не збиралась одразу все пояснювати, хай трохи поревнує, це так цікаво. Насуплений Вільям це щось нове. Хоче моїх пояснень, то хай спершу сам пояснить свою дитячу поведінку.
   — Ні, я нічого не хочу розповісти. А що, щось маю? Щось не згадаю нічого особливого.
   — А це нічого особливого?! Навіть так. Отже це відбувається кожного дня. — Фиркнув він, і стиснув кермо так, що на руках здулося жовно. Його біцепси здавалось розірвуть сорочку навпіл.
   — Що ти маєш на увазі? — я майстерно зімітувала подив.
   — Нічого. — Відрізав він, і кинув на мене спопеляючий погляд. — Як ти провела сьогоднішній день? Що робила?
   — Спочатку я встала, потім прийняла душ, почистила зуби, потім поснідала і в решті решт пішла на прогулянку. — Майже насміхаючись, розповіла я все по черзі.
   — Куди ходила?
   — У парк.
   — Сама?
   — Так.
   — Чому мене не покликала?
   — Хотіла побути зі своїми думками на одинці.
   — Вдалось? — не приховуючи свого невдоволення, спитав він.
   Я похитала головою у знак згоди.
   — Так, вдалось. А ти що робив?
   — Нічого. — Його щелепа стиснулась, очі жбурляли блискавки.
   Я більше не могла його мучити, він нібито був суцільним клубком нервів.
   — Між нами нічого немає. — Сказала я тихо, але чітко.
   Він перелякано поглянув на мене, і одразу повернув погляд на дорогу. От я «молодець»! Тільки я так могла двох значно пояснити. Я хотіла пояснити, але він почав говорити:
   — Ти точно все вирішила? Це остаточно? І мені ні як не вдасться добитись твоєї прихильності?
   — Я говорила про Марка, а не про тебе.
   Він знову глянув на мене – але спантеличено, і одразу відвів погляд.
   — Ти одразу знала чого я невдоволений, так?
   — Так. — Усміхнулась я. — Я дуже не люблю коли мені не пояснюють у чому справа. Якщо тебе щось цікавить, або щось мучить, спитай мене і я все розповім.
   — Я не міг просто узяти та й спитати.  — Зізнався він. — Я хотів знати правду, але боявся почути відповідь.
   — У мене немає таємниць, особливо, що стосується мого минулого. Я збиралась тобі розповісти одразу про нашу випадкову зустріч з Марком, але ти своєю поведінкою змусив мене трохи тебе подражнити.
   — Вибач мене. — Узявши мою руку у свою, сказав він.
   — Мені нема за що тебе вибачати. Але наступний раз, просто спитай. Добре?
   — Добре. — Він стиснув мою руку і мовив: — Тоді можна я дещо тебе спитаю?
   — Будь що.
   — Ти його кохаєш і досі?
   — Я тобі вже казала, і ще сотню разів повторю, якщо буде потрібно – я його не кохаю і дуже давно.
   Він полегшено зітхнув, і я відчула як його рука стала холодною і вогкою.
   — Що він хотів від тебе?
   — Ми зустрілись випадково. Я не бачила його роки два. Розмова наша була короткою, але мені цього вистачило, щоб сказати, що образи немає і я рада, що у нас все так вийшло. Мені треба було йому подякувати за перше кохання, за дні коли мені було добре і зробивши це, я поставила крапку у нашому з ним минулому. Ми розійшлись, побажавши один одному усього найкращого.
   — І все?
   — А ти хочеш йому щось переказати? — засміялась я.
   — Ага, правий хук. — Усміхнувся він. — Я дуже радий, що він зробив помилку і відпустив тебе, бо у мене не було другого шансу. І я б не віз тебе зараз на знайомство з батьками.
   — Ось тепер ти мене змусив нервувати. Я так хвилююсь. Я ж сподобаюсь їм, правда?
   — Що за безглузде запитання?! Вони будуть  в захваті від тебе. Мама вже дочекатись не може, щоб познайомитись з тобою.
   — Як же я хвилююсь.
   — Не треба. Все буде гаразд. — Поцілувавши мою руку, сказав він.