Глава 40

— Я в це не вірю, — фиркнула я до Яна, який мені щойно сказав, що бачив Марка з іншою.
   — Саме з цієї причини, я тобі тоді і не сказав, що він хоче з тобою порвати. Ти б все одно не повірила.
   — Але я його бачила на початку літа. Він казав що він думає  над тим, що б повернутись до мене. — Тримаючи сльози, я ледь говорила.
   — І ще одне Софі, він завтра їде до Польщі. Я не знаю на скільки. Але знаю, що він буде сьогодні на майданчику. Я не хотів цього казати, бо після того, як ти з ним говориш, ти тільки засмучуєшся і ходиш сама не своя. Ти так важко все це переживаєш, що на це гірко спостерігати. Можливо було б краще мені тримати язика за зубами. — Скуйовдивши коси рукою, він гримнув сам до себе.
   — Вибач Яне. Я не хотіла тебе чимось образити, проте я не можу піти проти серця. Всупереч здоровому глузду, я його продовжую кохати.
   — Я знаю. — Насупився Ян. — Що тебе може переконати, що все скінчено?
   — Нічого, окрім…
   — Договорюй, — підштовхував він мене.
   — Зрада. Як що я дійсно взнаю, що у нього є інша, тоді коли він мені обіцяє повернутись, то я…
   — Продовжуй. Скажи це сама. Скажи це в голос.
   — Ти психолог чи що? Це якийсь тест? — незадоволено спитала я.
   — Я просто хочу, щоб ти зараз усвідомила, що речі про які ти навіть боїшся сказати, вже відбуваються. Якщо ти змиришся нарешті з цими обставинами, і все це подолаєш ти нарешті будеш щасливою. А щасливою ти можеш бути і без нього.
   — Ти що узяв у моїх батьків роздрукований текст їхніх слів? Я це слухаю щодня. Я знаю що ви праві, проте моє серце не згодне зі здоровим глуздом.
   — Скажи те, що не закінчила, — наполягав він.
   Я сердито глянула на нього, проте сказала те що він вимагав:
   — Я кину спробу врятувати наші стосунки. — Я набрала повні легені повітря, потім видихнула і продовжила: — Стосунки у яких є зрада, механічно перестають існувати. Як тільки з'являється зрада, кохання повинне покинути поле битви. Бо більше немає, що рятувати та за що боротись. Мені огидно навіть думати про такі речі, — я скривилась, — а прийняти хлопця, який скористався почуттями дівчини, яка безкорисливо віддавала кохання не вартий ніяких зусиль. Пробачити звичайно можна і треба, але кохання хай отримує у тієї з якою зраджував. Я вважаю, що кохання навіть саме сильне може вмить зникнути, бо зрада це найболючіше у стосунках. Я знаю тільки одне, там де любов ­– зради немає.
   — Ого! За тебе можна не переживати, — сказав ледь усміхаючись Ян.
   — Ага, — усміхнулась я у відповідь. Але у самої «кішки на серці скребуть».

   Я прийшла сама самісінька на майданчик, щоб побачити Марка. Він завтра їде і навіть не сказав мені. Я хотіла сказати йому на прощання, як сильно я його кохаю, і що у мене є сили його чекати.
   Розмова була коротка. Я сказала, що кохаю. Він сказав що я ще обов’язково знайду хорошого хлопця. Знову ці безглузді слова. Марк пообіцяв прийти та попрощатись зі мною перед від’їздом.
   Години летіли. Ранок. День. Вечір. І закінчилось це все звичайно сльозами до самої пізньої ночі. Марк, як звичайно порушив обіцянку. Це нікого не здивувало, навіть мене.

   Я хочу, щоб Марк приїхав і ми знову були разом. — Подумки загадала я бажання. Усі свічки були задуті. Воно має нарешті справдитись. Тепер я у всьому світі повнолітня, мені двадцять один. Навряд чи хтось досидів до такого віку як я без поцілунку. Проте що Марк так і не зволів мене поцілувати по справжньому знає звичайно Ліза, а ще я розповіла своїм кращим друзям, тобто мамі й татові. Я тепер не показую Лізі і Яну, що і досі думаю про Марка. Вони нічого не питають, а я не кажу. Тим паче, що Ян приїхав лише на мій День народження і має знову їхати у Київ на роботу. Він вже там перебуває пів року і йому там подобається. Лізі не до мене, вона розійшлась з Маріо, і вже встигла позустрічатись з обома хлопцями. Проте все їй не так. Мені шкода її колишнього. Він чудовий хлопець. Ліза так злякалась серйозних стосунків, що покинула його після того, як він натякнув на одруження. Хоча ця дурненька кохає Маріо, проте не хоче сама собі зізнатись, що зробила помилку залишивши його. Як можна покинути хлопця, який так безмежно кохає, це що хіба не дурниця? Ліза думає, що моє кохання до Марка минуло і все добре, та все не так, як вона гадає. Вона ділиться зі мною своїми надуманими проблемами, і навіть не уявляє, як мені треба виговоритись.
   Кафе, яке було нашим пристановищем, стало для Лізи «табу». А оскільки, я не знаю більше гарних місць, то святкую День народження у себе вдома. Усі гості зібрались у вітальні мама, тато, Ліза, Ян та мої дорогі бабуся і дідусь. Учора ввечері вони приїхали зробивши сюрприз. У той же вечір, я почула цікаву розмову у кухні між мамою і бабусею. Бабуся казала мамі, що мені треба терміново знайти хлопця, бо така дівчина як я повинна бути коханою і кохати. Як вона висловилась «Нашій «квіточці» потрібен, чуйний, порядний і люблячий «садівник», який буде її плекати та кохати». Цікаве порівняння у моєї бабусі.
   Свято тривало до пізньої ночі, і ми всі добряче потомились. Але це була приємна втома.
   Я лягла у ліжко, і обгорнувшись теплою ковдрою одразу заснула.

   На наступний день, сидячи на кухні за чашкою кави у колі усієї родини, бабуся мене спитала, що у мене із Марком? Чесно кажучи, я навіть не знала, як це коротко розповісти. Зібравшись думками я мовила: «Я говорила, він нібито слухав. Погоджувався з моїми словами, що все можна буде налагодити, а потім зникав на декілька місяців. Цим він нібито робив мені краще. Він так гадав. Я повторювала, що хочу бути з ним, хочу знати правду чого він мене покинув, а він відповідав, що не може усього розповісти, і заспокоював мене такими словами: «Ти ще будеш щасливою». Я плакала, він обіймав, проте через секунди його поруч вже не було». Ось як відбувались зустрічі з Марком. Я замовкла. А на очах моїх мами і бабусі бриніли сльози. Навіть мій сильний і стриманий тато шмигнув носом. А дідусь повернувся до вікна. Проте, щоб розрядити обстановку, мій чуйний дідусь почав розповідати історії зі своєї юності.
   Бабуся і мама прийшли до моєї кімнати увечері, щоб поговорити проте, як далі бути з моїм коханням. Казали, що мені треба починати знайомитись з новими людьми, гуляти більше з Лізою, ходити у кафе, а не поводити себе як стара діва. Казали, що треба змиритись з тим, що Марк мені більше не належить. Що він не збирається повертатись, а я гаю час на те, що вже ніколи не буде моїм. Вони мене заспокоювали, кажучи що їм теж у молодості розбивали серця хлопці, що навіть тата кинула якась дівчина, проте все налагодилось. «Час лікує, про те моє лікування якось затяглось і не на жарт» – бабусині слова. Бабуся ще рік назад сама була впевнена, що Марк повернеться. У принципі уся моя родина гадала, що він одумається, проте все затяглось і було ясно що він більше не мій. 
   Я знаю – змиритись потрібно, але я не можу. Я і досі кохаю його.

   — Я не можу в це повірити! Не можу! Не можу! Як же він так міг? Кажучи, що у нас все, можливо, налагодиться. — Я дивилась у екран комп’ютерного монітору і у голос питала саму себе. — Слабодухий, не міг навіть у вічі сказати. Це хіба чоловік?!
   — Що таке доню? — вбігла у кімнату мама.
   — Дивись, — показуючи пальцем у екран, сказала я.
   — От лицемір. Він вовк в овечій шкурі. — Фиркнула мама, не відриваючи очей від екрану.
   Сторінка Марка у соціальній мережі, розказувала багато цікавих фактів про її власника. Наприклад, сімейний стан: зустрічається з Євою.
   — Ні, який там вовк. Він сам, як ягня. Він не зізнався мені. Боягуз. — З огидою, сказала я.
   — Ти права доню. Нарешті ясно який він. — Вона глянула на мене. — Я знаю, як тобі важко моя донечко. — Пригорнувши мене до себе, сказала вона. — Поплач, як що хочеш. Тобі треба виплакатися, потім вмитись, привести себе у порядок і не думати більше про його повернення. Він не вартий того, щоб ти так страждала та побивалася за ради нього. Я хочу бачити тебе щасливою. — Сплакнула вона, потім витерла сльози і поцілувала мене у чоло.
   — Я буду щасливою. Обіцяю. А зараз трохи поплачу, щоб зустріти щастя з сухими очима. — Усміхнулась я.
   Істерика продовжувалась години дві, але потім я зрозуміла, що немає за чим плакати. Нема кохання за яким варто побиватись. Це зрада, а я зрадника не хочу. Він обманув не лише мої почуття, але і довіру. Кохання без довіри не може існувати. Мені залишається змиритись і направити усі сили на те, щоб бути щасливою.
   Мені не віриться, що ще учора я хотіла бігти його зустрічати на майданчику. Ліза сказала що він приїхав і піде на футбол, це звісно їй розповів її новий залицяльник футболіст. Ще учора я так раділа його поверненню, а сьогодні мені байдуже. Я не бачила його більше ніж вісім місяців, а факт у тому, що і бачити його не хочу. Зрадник.

   Оце так парадокс, — подумала я про себе. Коли я хотіла бачити Марка, то його не було видно навіть на тій півкулі де знаходилась я. Він гарно маскувався. А ось тепер, коли я не хочу його бачити – він переді мною.
   Я гуляла по парку, нікого не «чіпаючи», і ось тобі «сюрприз», мій колишній. Навряд чи він думає, що він колишній. Він звичайно гадає, що його штучки такі як усмішка та обіцянки, знову мене зачарують. Ані. Я тепер все знаю, знаю який він і мене не проведеш. Побачимо, як він буде себе поводити, не знаючи проте, що його сторінка у соціальних мережах мені так допомогла.
   — Як ти? — спитав він.
   — У мене все добре. Виходжу заміж. — Усміхнулась я.
   — Що? Ти жартуєш напевне.
   — Не зрозуміла, а що я не можу вийти заміж?
   — Ні просто так швидко. — Зам'явся він.
   — Так швидко, — повторила я. — А хіба це швидко, ти вже більше двох років не зустрічаєшся зі мною. Я була вільна дівчина, закохалася, мене покохали і от час заміжжю. — Я усміхаючись, знущалась з нього.
   — Ти не можеш вийти заміж, це ж напевне на зло мені?! Я не хочу, щоб ти прожила життя з нелюбом. — У його очах читався відчай і вражене самолюбство.
   — «Смішно» Марку, як ти заговорив. Я так довго тебе кохала, і хотіла бути лише з тобою, проте ти цього не цінував і не хотів мого кохання. А коли я захотіла подарувати кохання іншому, ось як ти повернув слова. Ти думав я буду сама вічно, буду кохати тебе, бігати за тобою і випрошувати хоч крихту любові? Ти приходив тільки тоді, коли на «горизонті» з'являвся Ян, ти боявся що твоє місце займе він. Ти хотів мене тримати на короткому «повідцю», я була тобі потрібна лише для твого «Его». А зараз тобі погрожує моя байдужість і ти робиш вигляд, що турбуєшся за мене, кажучи що не хочеш, щоб я жила з некоханим. Але ти турбуєшся про себе і про своє самолюбство. Ось що тебе зачіпає. — Піднявши підборіддя з гідністю до самої себе, висловилась йому я. — Хочу тебе дещо спитати.
   Він важко ковтнув, переварюючи мої слова,  потім сказав:
   — Питай.
   — Ти хоч у те літо мене по-справжньому кохав?
   — Софіє, не треба.
   — Це так важко сказати.
   — Ні не важко.
   — Тоді відповідай.
   — Так кохав. Я тебе сильно кохав.
   — Тоді не дарма я так боролася за наше кохання. Проте, зараз його немає і я відпускаю минуле. Але залишу у пам'ять те чудове літо.
   — Я теж.
   — Рада це чути. І до речі я пожартувала з приводу заміжжя, але гадаю воно не за горами. Я буду щаслива і обов’язково зроблю щасливою якогось хлопця. Мені сподобалась твоя реакція. — Посміхнулась я до нього.
   — Так було цікаво. Мені пора. — Він незадоволено скривився.
   — Мені теж. — Сказавши це, я повернулась і пішла по алеї, але зупинившись я обернулась і додала: — Передавай Єві привіт. Надіюсь ти не завжди з такою кислою гримасою зі своєю дівчиною? Розслабся Марк, все гаразд. — Знущаючись, я мовила: — Ми ж тепер друзі правда?
   Він стояв і дивився на мене нібито уперше бачить.
   — Так. Звичайно.
   — Ну бувай. — Посміхнулась я, повернулась і пішла додому.
   Оце я дала! Це просто клас, я  почуваюсь такою вільною. Я уся тремчу від сплеску емоцій. Він не очікував такого повороту обставин. Я добряче втерла йому носа. Я раділа і пишалася собою, проте чогось бракувало. Мені не вистачало жіночого щастя. Але усьому свій час. Тепер треба присвятити час собі, знайти нарешті рівновагу і почати поважати себе. Цим я і займусь.
   Мама і тато зраділи моїй розповіді. Я рада, що зробила батьків щасливими тим, що взялася нарешті за себе. Дідусь узагалі купив пляшку шампанського, сказавши що таке треба відсвяткувати. Бігаючи по кухні, у пошуках келихів, бабуся ховала сльози. Бідна моя родина, я знаю як їм було важко дивитись на мої страждання. Але все налагодиться. Я обіцяю це їм і собі.

   — Я така рада бути тут бабусю. — Вдихаючи свіже повітря в бабусиному садку, сказала я.
   — Нарешті ти тут, — мовила бабуся. — Давно ти не бувала у нас.
   — Так. Давно, — видихнула я.
   Бабуся і дідусь живуть не так далеко від міста, проте частіше вони приїжджають до нас, чим ми до них у гості. Я люблю бувати у їхньому будинку, тут все нагадує дитинство. Хоча моє дитинство, давно вже минуло. Не віриться, що мені вже двадцять вісім.
   Мені подобається мій вік, я ще молода, проте вже не дурненька. Але бракує самого головного, кохання. Я стільки років чекала на одного єдиного, але він десь напевне загубив коня, тому довго, дуже довго добирається пішки до мене. Я була на декількох побаченнях за ці швидкоплинні роки, проте це все було не моє. Один любив слухати лише себе, не даючи вставити ні слова, другий хотів легко доступну, а третій узагалі не мав почуття гумору і сприймав усе, щоб я не говорила всерйоз. Та що саме головне, я так і зосталась нецілованою. Двадцять вісім років, комусь скажи не повірять. Поцілунку або не хотіла я бо нічого не відчувала до хлопця, або ми просто не доходили на наступні побачення, бо я розуміла, що ми не пара. А тепер це все так затяглось, що я просто боюсь дорослого поцілунку. Боюсь, що хлопець не зрозуміє мене. Переживаю, що я щось не так зроблю і він не захоче вже жодного побачення. «Як можна не вміти цілуватись в такому віці» — ось так про мене буде думати хлопець, принаймні мені так здається.
   Я дуже хочу сім'ю, дітей. Але здавалось чим більше я цього хотіла, тим не доступнішим це було. Тепер у мене в голові плутанина – я хочу хлопця, хочу поцілунків,  але водночас я так цього боюсь, що повністю закриваюсь у своєму панцері. Як можна чогось так бажати і не бажати водночас? Я дивна і сама це знаю. Проте яка є, така є. Я вже напевне ніколи не зможу переступити через цю перепону, так і зостанусь старою, нецілованою дівою.
   Мама і тато завжди повторюють, що знайдеться той, який оцінить мене. Що нормальний хлопець навпаки зрадіє такій дівчині як я. Я знаю, що вони як завжди праві, але я невпевнена у собі, і це все із-за того, що у мене був перший хлопець який навіть не намагався мене нормально поцілувати. Якщо порівнювати вік вісімнадцяти років і двадцяти восьми, то тут навіть не треба бути генієм, щоб розуміти, як важко зважитись на свій перший поцілунок у такому віці. Ніколи не думала, що я буду майже у тридцять незаміжньою, не мамою і тим паче нецілованою.