Глава 36

   Глава 36

   —  Не можу повірити, що минуло більше ніж місяць від тоді, як ти поїхав. Я так скучила за тобою Марк. — Мовила я у мобільник, закінчуючи телефону розмову, з моїм коханим. 
   — Знаю, я теж скучив. Мені треба вже іти. Я кохаю тебе Софі. — Ніжно сказав він.
   — І я тебе кохаю. Тільки у сто разів сильніше.
   — Ні. Це я кохаю сильніше. — Засміявся Марк.
   — У нас кожного дня одна і таж розмова наприкінці. — Посміхаючись, говорила я. — Зійдемось на тому, що ми однаково сильно кохаємо один одного.
   — Це мене влаштовує. Бувай Софі. Я завтра подзвоню.
   — Я буду чекати, як завжди о першій. Бувай Марку. — Поклавши слухавку, я задоволено зітхнула. 
   Поклавши мобільний на стіл, я задивилася на різнокольорові рамочки в яки красувались мої спогади. На кожному з фото були найдорожчі мені люди. На першій світлині я і моя родина, на іншій фото я і мій коханий, а ще фото там де я, Ліза та Ян. Я посміхнулась, дивлячись на щасливі обличчя, але вже через мить я засумувала. З кожної картки я бачила того, хто в’їхав цим літом. Бабуся і дідусь вже як два тижні поїхали додому, Марк узагалі у іншій країні, та ще і Ян нас з Лізою покинув, поїхавши на навчання аж до наступного літа. Провівши ніжно пальцями по кожному із фото, я знову посміхнулась, знаючи як сильно я їх люблю, і як люблять вони мене, незалежно від того, чи ми поруч чи ні.

   Я хочу, щоб Марк був поруч, — загадавши бажання, я задмухала свічки на своєму іменинному торті. В одну секунду і усі дев’ятнадцять свічок перестали мерехтіти на шоколадному тортику. Гості зааплодували.
   — Вітаю доню! Будь щасливою! — притискаючи до себе, привітала матуся.
   — Дякую матусю. — Цмокнувши її, подякувала я.
   — Вітаю квіточко! Хай усі твої бажання здійсняться! — обнімаючи та цілуючи у щічку, вітав тато.
   — Дякую татко, — цмокнувши у відповідь, я усміхнулась.
   — Ура! Вітаю! Вітаю! Вітаю! — кружляючи мене в обіймах, закричала Ліза.
   — Дякую подружко. І дякую за подарунок, сукня дійсно дивовижна! — мовила я з великим захватом.
   — Вітаю тебе Софіє. Бажаю, щоб твоя усмішка не сходила з обличчя! — незграбно обнімаючи однією рукою, поздоровив Маріо.
   — Дякую. Величезне дякую! — мовила я, відповідаючи на незграбні обнімання.
   — Ну а тепер хутчіш, давайте розрізати торт. — Беручи ножа, мама почала різати торт шматочками.
   Відводячи мене у куток кімнати, Ліза запитала:
   — Що ти загадала? — її очі заблищали з цікавості.
   — Я не скажу. Не можна розповідати те що бажаєш, воно може не здійснитись.
   — Тобі що три роки?! Ну і добре, я все одно знаю, що це стосується Марка.
   Я з великим зусиллям набрала повні легені повітря. З повітрям у ніс зайшов клубок диму від свічок, і я прокашлялась. Біль ударив у груди від згадки, що мого коханого немає поруч. І здавалась сльози зараз знайдуть, як їм звільнитись. Але почувши, що мама кличе їсти торт, я узяла себе та свої розхитані емоції під контроль.
   — Звичайно, що про Марка. Яка надзвичайна проникливість! Який інтелект! — засміялась я. — Тепер гайда їсти шоколадний торт. — З цими словами, я квапливо підштовхувала Лізу до стола.

   Лежачі на ліжку у піжамі, я згадувала сьогоднішній день. Рано в ранці, батьки поздоровили мене і подарували новий мобільний телефон. Потім задзвонили бабуся і дідусь, як же я за ними скучила! І ще мене здивував дзвінок з Одеси, зателефонували батьки мого тата. Це був гарний сюрприз. Бабуся Ема і дідусь Артур давно не з'являлися на «горизонті». Вони ніяк не можуть покинути свій котедж, у якому завжди повно відвідувачів. Останній раз вони приїжджали до нас три роки назад, хоча Вінниця не так вже і далеко. Але вони ніколи не забувають поздоровляти на усі свята. Я скучила за ними. Треба якось навідати Одесу. А ще мене привітав Ян. Дзвінок за дзвінком радували мене голосами, які доносились зі слухавки.
   По щоці скотилась сльоза. Вона передвіщала бурю емоцій і у недалекому майбутньому океан сліз. Мене привітали усі. Ніхто не забув про моє свято. Окрім мого коханого. І чого це мене дивує?! Він вже як четвертий місяць не дзвонить. Але як то кажуть надія вмирає останньою. Ось і я надіялась на його дзвінок, на моє День народження. Мені так потрібно було почути голос, це як ковток свіжого повітря.
   Після нашої останньої розмови він так і не подзвонив. Перші тижні я дуже хвилювалась чи все гаразд у нього і його родини? Але вимотавши себе цими запитаннями і хвилюваннями, я вже не могла видушити і сльозинки. Увесь цей час невизначеності та стресів, я була сама не своя. Майже щовечора я плакала у подушку, знаючи що мама з  татом вже не витримують того, що їхня люба дочка така розбита і вимотана. Та після багатьох розмов з батьками, я все ж таки почала думати більш позитивно. Те що Марк не дзвонив, або не брав трубку коли дзвонила я, посилалось на те, що він напевне загубив телефон. І тепер ми у прямому сенсі, один для одного по за зоною досяжності. Але я чекала на Марка, чекаю і буду чекати на нього і далі. Сльози наче закінчились, і не хотіли з'являтись ось до цього моменту. Я знала, що буде важко чекати. Та я сама прийняла це рішення, тому треба набратися сил і дочекатись на своє кохання. Мені немає чого жалітись, я закохалась у чудового хлопця і він вартий того, щоб його чекати. Я кохаю його з кожним днем все дужче. Надіюсь його почуття теж сильнішають. Ні, я впевнена, що так воно і є!
   Залізаючи під ковдру, я опустила голову на подушку. Дивлячись у стелю, я відчувала, як з очей течуть гарячі струмочки, спускаючись по скронях і приземляються на м'яку подушку. Я тихо схлипувала і витиралась рукавом своєї піжами. Мені пощастило, що я одягла сьогодні піжаму, хоча я їх не люблю. Моя тепла, у квіточки піжама, разом з теплою ковдрою, захищала мене від нав'язливого тремтіння. Я плакала, плакала і плакала, доки нарешті важкість у грудях послабила свою хватку.
   На вулиці кружляли сніжинки. Вікно до половини засипало снігом, а на верхній частині вікна сніжинки прилипли, немов зірочки розсипаючись, як їм заманеться. Дивлячись на картину, яку щойно намалювала Матінка природа, я привела своє дихання у належне, звичне для нього русло. Щоб дійсно заспокоїтись я знов поринула думками у своє сьогоднішнє святкування дев'ятнадцятиріччя. Не варто такий чудовий день закінчувати у сльозах. Дякуючи моїй родині і друзям, свято було зігріте їхньою безмежною любов’ю. У принципі, як завжди. Люблю своїх близьких.
   Сьоме лютого добігало кінця, але ще є час до дванадцятої години, щоб загадати своє єдине бажання. — Я хочу щоб Марк був поруч. — Прошепотіла я. З такими солодкими думками я віддалася сну.

   — Тільки ти, не хвилюйся, — вбігаючи в мою кімнату, захекалась Ліза. — Я зараз дещо тобі розповім. — Сідаючи біля мене на ліжко, продовжувала вона: — Тільки ти не хвилюйся, добре?
   — Ти що Лізо, знущаєшся? Ти що хочеш, мене до інфаркту довести?! — мої брови злетіли, від запитань. — Цим своїм не «хвилюйся», ти робиш гірше. Кажи вже, що мала, — знервовано сказала я.
   — Здається я бачила Марка. Ні це не здається. Я дійсно його бачила. Але він мене ні. — Скоромовкою виклала Ліза, здавалось усю інформацію, проте за пару секунд продовжила: — Я проводила Яна на майданчик, і там побачила Марка. Він стояв на пристойній дистанції від мене, тому я не могла одразу зрозуміти чи то міраж від сьогоднішньої спеки, чи це все на яву? Тому обійшовши декілька рядів крісел, я пригнулась і  вигляділа все ж таки твого хлопця. — По закінченню Ліза пильно дивилась на мене, вивчаючи мою реакцію. — Може ти все ж таки щось скажеш? — запитала вона.
   З моїх очей, як і завжди за останні місяці, полився водоспад сліз. Це були водночас сльози радості та суму. Я раділа від того, що моє кохання повернулось,  але у ту ж саму мить моє серце розривалось від болю, від того що Марк відав перевагу майданчику і друзям. Він не прийшов до мене. До тої, хто чекав на нього дев'ять місяців. До тої, хто безмежно кохає його. До тої, хто виплакав усі очі, доки чекав на нього. Як він так міг? Невже він забув про мене? Невже не кохає? Невже забув свою обіцянку повернутись до мене? Ні! Ні! Ні! Цього не може бути! Таке сильне кохання не може ось так просто взяти та й зникнути.  
   — Давно ти його бачила? — єдине, що я змогла спитати до того, як знову підскочив клубок у горлі.
   — Ні. Десь приблизно з пів години тому. — Ліза підсіла ближче і що сили мене обняла, гладячи мене по спині вона сказала: — Не плач ти ж знаєш, що для хлопців друзі це на сам перед.
   — Мені від цього не легше, — схлипуючи, затвердила я. — Подружко, я ж на нього чекала. — Не відриваючи голову від плеча Лізи, я знову заплакала.
   — Я знаю подружко, — тихо мовила вона. — Він прийде ось побачиш.
   — Я вже зрозуміла, яка я йому дорога і як йому кортить мене побачити. — Образа, звільнялася за допомогою гірких, палючих сліз.
   Доки ми з Лізою сиділи на ліжку, у двері постукали. А через секунду, у кімнату увійшла мама. Побачивши мене заплакану, вона схвильовано почала запитувати:
   — Ти чого доню? Знов із-за Марка? Чи у тебе щось болить? — всівшись з протилежного боку від Лізи, вона глянула на мене своїми чуйними материнськими очима.
   — Все гаразд. — Витираючи очі, я мовила: — Приїхав Марк. Але футбол як виявилося дорожче ніж дівчина. Уявляєш він на майданчику?! Ліза його бачила.
   Мама здивовано глянула на нас з Лізою:
   — Що він собі думає? А ти чого сидиш тут і рюмсаєш? Іди краще з Лізою погуляй. Нема чого сльози проливати, за того хто не цінує того, що ти зробила. Як що ви зустрінетесь, а ви зустрінетесь, він не повинен бачити твоїх сліз. Навряд чи він це оцінить, а тобі не варто виглядати, як клоун з червоним носом. — Мама встала з ліжка і підійшла до шафи. Пробігшись пальцями по вішалках з одежею, вона зупинилась на блакитній легкій сукні до колін. — Ось, одягайся та приведи себе до ладу. — Віддаючи мені сукню, посміхнулась вона. — Гайда гуляти. Ти й так за цей майже рік нікуди не виходила. — Поцілувавши мене у чоло, вона попрямувала до дверей. Виходячи з кімнати, вона мовила: — Як що він такий бовдур, щоб нехтувати такою як ти, то тоді йому не місце поруч з тобою. — Мама вийшла з кімнати, зачинивши по собі двері.
   Я і Ліза ще пару хвилин вирішили посиділи, щоб я могла привести дихання до ладу. Узявши себе у руки, я вирішила слідувати матусиній вказівці.
   Я швидко одягнувшись, привела обличчя у порядок. Забравши червоні плями з поміччю пудри, я була у досить пристойному вигляді, після своїх неприборканих рюмс.
   Лізі не терпілось вийти погуляти, тому вставши біля дверей як наглядач, вона підганяла мене. Поправивши складки на платті, я глянула знов у дзеркало, щоб пересвідчитись що усі «докази» сховані, та чи немає найменших почервонінь які могли б скомпрометувати мене. Я стояла до тих пір, доки ноги не затрусились. Я не могла зробити і крок,  нібито стою на перекладені і повинна втримати рівновагу.
    Від однієї думки, що я можу десь ненароком побачити Марка, я затремтіла з новою силою. Головне не забувати як дихати, бо здається я вже це не роблю. Хапаючи ротом, як риба, я намагалася набрати як можна більше повітря в легені. Мене накрило безліч думок, почуттів і емоцій. У першу чергу, я смакувала і насолоджувалася від того, що зможу нарешті побачити дороге обличчя мого коханого. Побачу його посмішку, почую його голос. Я обійму його міцно-міцно, та так що нам обом не вистачить повітря. Я розплилась в усмішці. Чесно кажучи, я побоювалась за те, що моє серце не витримає стільки радості. Серденько калатало немов навіжене, хоча я навіть ще не бачила Марка. Що ж буде при зустрічі?! Руки так тремтіли, що я навіть зачіску поправити вже була не в змозі. По усьому тілу пробігла хвиля в очікувані прекрасних митей. Такі відчуття мені ще не доводилось переживати. Усе тіло наче важке і стільки хвилювання в очікувані зустрічі.
   І ось думка змінилась думкою. А як, що я йому не подобаюсь? А якщо він розлюбив мене і я йому більше не потрібна? Може у нього є інша? Якщо це все так, надіюсь у нього вистачить мужності сказати це в обличчя, а не ховатись по закутках на майданчику. Надіюсь, що все це тільки моя бурхлива уява. Я люблю перебільшувати. Тим паче я ще нічого не знаю. Я зовсім не хочу вірити у те, що ми з Марком можемо розійтись.
   — Софі, ну досить вже! Пішли. — гримнула Ліза.
   — Так. Іду вже. Але ще хвилинку посиджу.
   — Від тоді, як твоя мама вийшла з кімнати, минуло понад дві години. Скільки ми ще будемо тут сидіти? Може досить сидіти та й накручувати себе?
   — Я відтягувала час, — зізналась я, — бо гадала що він прийде сюди. Я боялась, що я піду не дочекавшись на нього. Він узагалі не прийшов. Мої побоювання здійснились.  — Зітхнула я.    — Він забув про мене. А я, як дурепа чекала на нього.
   — Ти не дурепа. Ти просто закохана. Хоча у принципі це речі поєднанні. Коли закохуєшся, мозок наче влаштовує страйк.
   — Дякую Лізо, мені стало набагато легше. — Саркастично сказала я.
   — Я теж кохаю, тому мене теж можна долучити до складу закоханих дурненьких дівчат. Тож мене теж не обминула дурість.
   Я засміялась і Ліза підхопила мій сміх.
   Поцілувавши маму на прощання, я і Ліза вийшли з будинку. Опинившись на ганку, я як завжди поглянула на гойдалку і згадала про Марка. На цьому місці я провела чудові хвилини і години. Поблизу мого будинку, як що спускатись по доріжці від дому, за огорожею росте деревце, невеличка молода черешенька. Саме на ній Марк, викарбував серце у знак нашого кохання. Кожного разу проходячи повз дерево, я пробігаю пальцями по сердечку. Мені від цього дійства стає так тепло, нібито мій коханий поряд.
   Ліза вдихнула на повні груди та повільно видихнула. Втягуючи носом запах свіжої трави на газоні, і маминих квітів вона задоволено посміхнулась. Вона неначе бранка, яка нарешті опинилася на волі. Потім повернулась на мене і ще раз усміхнулась, бачачи, що я тримаюсь рукою за стовп дерева.
   — Ну що помацала витвір різьбяра? — засміялась вона.
   — Так. А що заздрісно?!
   — Дуже. Скажу, щоб Маріо мені із каменю висік серце, — розреготалась Ліза.
   — Ось так і зроби. — Я підкреслила посмішкою свої слова.
   Дійшовши до повороту, я зупинилась не наче приросла до місця де стояла. Переді мною усього за декілька кроків стояли Марк і Ян.
   У мене від подиву відвисла, у прямому сенсі цього слова, щелепа. Але у роті так пересохло, що я ковтнула і щелепа встала у свій звичний стан. Я не довго думаючи, кинулась до Марка в обійми.
   Я навіть не зрозуміла, як саме опинилась у Марка у руках. Я обіймала його, а він мене. Усі запитання зникли. Тривог більше не було. Усе встало на свої місця. Я гадала, що коли його зустріну у мене очі будуть на мокрому місці, але ні. Сліз не було, була тільки всепоглинаюча радість і усмішка до вух. Я рада, що моя радість перетягла канат на свій бік і я не заплакала. Але тремтіла я, як листочок на вітру.
    Не можу навіть сказати чи секунди, чи хвилини ми так стояли, але кращого і бажати годі. Я була у таких, довгоочікуваних обіймах, мого коханого. Я щаслива. Нарешті він тут, поруч зі мною. Тепер я його нікуди, ніколи від себе не відпущу.
   Я вдихала аромат улюблених парфумів і дивовижний запах Марка. Я відчувала на собі його руки, які обвились довкола моєї талії. Я відчувала тепло його тіла і гучний стук його серця, яке змішувалось з моїм. Я хотіла подивитись у таке бажане обличчя, у дорогі зелені очі, тому я повільно відійшла. Тримаючись за руки, ми дивились один на одного. У цю мить я думала лише про одне : поцілуй мене нарешті. Я так цього хочу.
   Марк нібито прочитав мої думки і наблизився до мене. Я встала навшпиньки та піддалась на зустріч. Він ніжно доторкнувся до мене своїми вустами і прошепотів:
   — Привіт.
   — Привіт Марку. — У моїх очах все ж таки забриніли сльози.
   — Ну не треба Софіє, —  відходячи від мене, але так само тримаючи мої руки, він мовив: — Радий тебе бачити.
   — Я теж, — схлипнула я. — Я так скучила за тобою.
   — Я теж скучив.
   — Як ти? У тебе все гаразд? — запитала я.
   — Так у мене все гаразд. — Відповідь була лаконічною.
   — Коли ти приїхав?
   — Учора ввечері. — Знову сказав, як відрізав.
   — Чому ти не дзвонив, я хвилювалась?
   — Так вийшло. У тата були проблеми на роботі, тому у мене не було часу ні на що інше, окрім як допомагати батькові.