Глава 34

   Залишившись з бабусею удвох, ми вирішили спекти печиво за сімейним рецептом. Замішуючи тісто, я отримувала велику насолоду, бо дуже люблю готувати солоденьке. Скуштувавши трохи тіста, я запевнилась, що все гаразд і всі пропорції дотримані. Поділивши тісто на пару частин, ми з бабусею почали його розкатувати і робити усіляке фігурне печиво. Розклавши фігурки на деко, я миттю відправила їх в духовку. Тепер треба було лише чекати, коли приготується наш з бабусею шедевр.
   Аромат кориці та ванілі розповсюдився по усьому будинку, створюючи ілюзію кав’ярні.
   — Ну коли ж я його вже скуштую?! — сидячи за столом і підпершись підборіддям на долоні, я сиділа і споглядала у віконце духовки.
   — Ще трохи, — усміхнулась бабуся, цілуючи мене у маківку. Вдягаючи рукавичку, щоб не обпектись, вона витягнула деко з готовим печивом. — Ось і готово!
   Я потяглась за одним із них, але бабуся забрала швидким рухом деко «з під мого носа». Лише солодкий аромат зостався у моєму носі. Я незадоволено хмикнула:
   — Ти чого?
   — Воно ж гаряче. Щойно з печі. Ти хочеш обпектись?! — викладаючи печиво на тарілку, спитала вона.
   — Ні, не хочу. — Надула я губки, як вередливе дитя.
   Бабуся обдарувала мене люблячою усмішкою і пішла заварювати чай. Мені залишалось тільки втягувати повні легені пречудового аромату і прицмокувати вгадуючи його смак.
   — Доню, піди відчини двері.
   — Га?!
   — Кажу відчини двері. Ти не чула, що хтось стукав до нас?
   — Ні бабуню, не чула. Вже біжу. — Миттю вставши зі столу, я побігла до дверей.
   Клацнувши декілька разів замком, я відчинила двері і вуаля переді мною стояла Ліза.
   — Що ж це за дивовижний аромат? Де ця смакота? — прощебетала вона, обходячи мене, ідучи до кухні.
   — І тобі привіт Лізо, — зачиняючи двері, сказала я.
   — Так, так, привіт. — Вже в кухні відповіла вона. — Добрий день, — мовила Ліза до бабуні. — Чим пригостите свою улюблену сусідку?
   — Нічим, — поспішила пояснити я, своїй безцеремонній подрузі.
   — Я не тебе питаю Софі, вибач. — Глянула вона на бабусю голодними очима.
   — Сідай котику, — лагідно погладивши Лізу по голові, запросила бабуся.
   — Софі, тобі треба трохи навчитись від бабуні етикету, — потішалась наді мною подруга.
   — Ліза! — скипіла я. — Ти зараз отримаєш «на горіхи»!
   — Ні, — зухвало сказала вона. — Я отримаю печиво.
   — Ні, зараз ти отримаєш печивом!
   — Зараз ви отримаєте обидві, і підете з кухні без печива! — попередила бабуся, стримуючись, щоб не засміятись.
   — Добре. — сказала я. — Ми заспокоїлись. Правда Лізо?!
   — Так, — посміхнулась вона. — А тепер давайте ваше печиво.
   Ми з бабусею що сили засміялись.
   Балакаючи за чаєм і печивом, Ліза розповіла чому саме прийшла у мою «скромну» оселю. Сьогодні їй нарешті будуть знімати гіпс, і вона хоче, щоб я пішла з нею як група підтримки. Ну як я можу відмовити їй?!
  
   Підходячи до лікарні, я важко зітхнула.
   — Ще раз скажи чого ми не пішли до лікарні мого тата?
   — Бо мені казали, що тут є привабливий лікар.
   — І саме до нього ти записана?
   — Так. — Закусивши грайливо губу, сказала Ліза.
   — Надіюсь ти не забула про свого хлопця? Його звати Маріо і він від тебе божеволіє.
   — Я це пам’ятаю. Я просто іду знімати гіпс і втамувати свою цікавість. Ось і все.
   — Дивись Лізо не вляпайся! — я покачала головою. — Не давай Маріо привід сумніватись у твоєму коханні. Ми то з тобою знаємо, що ти його кохаєш і що ти ніколи його не зрадиш, але ти-це-ти. Із-за твоєї цікавості ти можеш зостатись ні з чим. Тому думай що робиш.
   — Тихіше «матусю»! Ну ти й розійшлась. Я просто іду знімати гіпс. Не хвилюйся.
   Ліза відчинила двері і пропустила мене усередину будівлі. Мені одразу захотілось вийти на свіже повітря. Не люблю запах ліків, які немов огортали кожен міліметр лікарні. А ще ці приглушені голоси лікарів, які розмовляють зі своїми пацієнтами у кабінетах. О, і ще дещо, чого завжди стіни мають такій холодні відтінки. Невже не можна хоч якось оживити ці стіни, пофарбувати їх у тепліші, м'якіші, хоч трохи яскравіші кольори. Тут повинно бути хоч трохи світліше, щоб пацієнти не втрачали свідомість при вигляді лікарень. Я дуже поважаю працю лікарів, але якщо б моя воля я сюди не ногою, але заради Лізи я потерплю. Добре все ж таки те, що деякі лікарні вже поступово переобладнують і роблять їх приємними для ока. У мого тата саме так, тому я туди заходжу без «таблеток для серця». Та ну, навіщо забивати голову безглуздими думками?! Мені просто треба буде зачекати на Лізу і все.
   Хтось тихо засміявся, це мені допомогло хоч трохи розслабитись. Сміх лунав з дверей біля мене, і це добре бо у ці двері піде моя подружка. Видно лікар дійсно вражає своєю зовнішністю усіх дівчат. Цікаво який він? Я що Ліза? Чого я взялася думати який із себе цей лікар. Але все одно цікаво. Можливо він вийде і я на нього гляну.
   Всівшись на стілець, я зчепила руки та поклала їх на коліна. Не люблю доторкуватись до чогось у лікарні. Хоча миючі засоби все ж таки «літають» у коридорі і це вже добре. Я рада, що тут так добре дивляться за чистотою.
   Ліза пішла до адміністрації, яка знаходилась неподалік. Я дуже рада, що у мене була змога її бачити, тому поки що я спостерігала за нею, щоб лишній раз не зважати уваги на колір стін. Ліза взяла якісь папери у дівчини, і поспішила у мій бік.
   — Ну що я піду до лікаря, а ти зачекай на мене, добре?!
   — Так. — Ковтнула я важко.
   Ліза тихо засміялась і зникла у кабінеті лікаря.
   Чекаючи майже двадцять хвилин і сидячи на кріслі, я вирішила встати та походити. Мою увагу привернули стенди з різними правилами та рекламами ліків. Прочитавши про зняття гіпсу, я попленталась до другого оголошення. У ньому значилось про вагітність і контрацепцію. Я навіть не зрозуміла як засміялась у голос, доки дівчина у приймальні не перегнулась через стіл, щоб невдоволено глянути на мене. Така молода, а вже так себе несе. Своїм невдоволенням вона хотіла підкреслити свою значущість, але не вдалось, бо я на неї не зважатиму своєї уваги. Я нічого такого не зробила, щоб на мене косо дивились. Та ну, буду я ще голову таким забивати. Я притихла, але знову згадавши свою нещодавню думку, я тихо посміхнулась. Дивлячись на стенд, я подумала про те, що поки ми з Марком поцілуємось то вже будемо в тому віці, у якому можна буде заводити дітей. І тоді нам вже не треба буде контрацепція. Мої веселі думки перервав голос Лізи:
   — Дякую лікарю. — Виходячи з кабінету, мовила вона: — Ви дуже гарний фахівець.
   — Дякую. Щиро дякую. — Почувся голос з кабінету.
   Ліза зачинила двері лікаря і зробивши пару кроків опинилась біля мене.
   — Дивись Софіє! — задоволено вигукнула вона, порухавши пальцями тієї руки на якій нещодавно був гіпс.
   — Я дуже рада за тебе Лізо! Ну нарешті! — обнявши її, белькотала. — Скажи мені подружко, скільки приблизно років цьому лікарю?
   — А що?
   — Ти ж з ним фліртувала, правда? — схрестивши під грудьми руки, я невдоволено спитала.
   — А що це забороняється?! Ми вже з ним ніколи не побачимось. Ну як що лишень, я знову не гепнусь біля свого будинку. — Засміялась вона, прикриваючись тильною стороною долоні, щоб не вийшло занадто голосно. — Він трохи старший за нас. Він дійсно гарненькій. І я дійсно з ним трошечки по фліртувала.
   — Ну Лізо! Я ж казала, так не можна. Як же Маріо?!
   — А що йому є? Я ж нічого не зробила. Декілька разів посміхнулась і все. — Розвела вона руки, підкреслюючи свої слова.
   — Маріо закоханий у тебе до нестями, а ти тут заграєш з іншим.
   — І я у нього закохана. Софі подружко, ти ж знаєш мене краще за всіх, і я упевнена ти знаєш, що я ніколи не ображу Маріо.
   — Я знаю Лізо. Тільки ти можеш зовсім ненавмисне зіпсувати те що у тебе є. А цього не хочу.
   — І я не хочу. Я обіцяю, що більше такого не буде. — Обнявши мене, вона додала: — Я рада що ти у мене є, бо ти завжди краще знаєш, що мені треба і як себе поводити.
   — А я рада, що ти у мене є подружко.
   Відпустивши одна - одну з обіймів, ми направились до виходу.
   — Зачекайте Лізо! — голос донісся позаду нас.
   Ми повернулись у бік, звідки пролунав чоловічий голос.
   — Це Ви лікарю?! — посміхнулась Ліза.
   — Ви забули свій мобільний. — Посмішка лікаря була настільки біла, що перебила усі кольори бежевих стін.
   Високий, стрункий, чорнявий, блакитні очі, губи бантиком і все це доповнює білий халат. Ого! Нічого собі лікарі пішли! Тепер лікарня не така вже і «лікарня».
   — Дякую. — Ліза посміхнулась.
   Коли він віддавав Лізі телефон, я звернула увагу на його руку. На безіменному пальці, красувалася обручка. О, так він одружений! Видно якась шустра пацієнтка його окільцювала.
   Він посміхнувся до нас двох і побажав гарного дня. У відповідь ми побажали того ж, і рушили на вулицю.
   — Ох. Ну нарешті свіже повітря. — Втягуючи носом сказала я.
   — Ну як він тобі? Я маю на увазі лікаря.
   — Він дуже привабливий. І думаю, він це чудово розуміє. Бо такі як ти, йому це завжди доводять своїми голодними очима і своїми зітханнями.
   — Можна подумати. — Повела вона плечем, і рушила далі.
   — Можу тобі запевнити, що він не поведеться ні на одну із вас.
   — Чого це? — фиркнула вона.
   — Тому що він одружений. У нього обручка блищала так, що навряд чи щось перебило її яскравого сяйва. Хіба що його усмішка. — Поспішила пояснити я.
   — Ну звичайно, як же інакше! Треба бути недалекого розуму, щоб проґавити такого хлопця. Напевне вона добре у нього вчепилася. Молодець!
   Висновок Лізи мене розсмішив.
   — І ти не будь далекою, вчепися в Маріо і не відпускай. Ви чудова пара.
   — Так і зроблю. — Запевнила Ліза.
   — Ну що посидимо у Маріо в кафе?
   — З радістю! — проголосила вона.

   У кафе ми просиділи більшу частину дня. А Ліза ніяк не могла наїстися морозива. Мовляв, що у неї сьогодні свято, тому трохи лишніх калорій це не страшно. «Звільнення» руки Лізі треба було відсвяткувати вже другим морозивом.
   — Я зараз лусну! — зітхнула Ліза. — Але ще від однієї порції не відмовлюсь.
   — Ти скоро бідного Маріо так посадиш на мілину. У нього скоро на твій апетит грошей не вистачить.
   — Ха-ха! Дуже смішно. Але він мій хлопець, невже йому важко зробити мені приємне і пригостити?! Що йому шкода, чи що?
   — Ні не шкода, — ставлячи ще одну тарілку з полуничним морозивом біля Лізи, Маріо посміхнувся.
   — Дякую мій милий. — Ліза притягла Маріо за комірець і закарбувала солодкий і довгий поцілунок на губах свого коханого.
   Зашарівшись, я відвела погляд від закоханої парочки. Не люблю бути свідком таких відвертостей. А ще я одразу починаю гадати, коли ж мене так пристрасно поцілує Марк? Але на це у мене поки що немає відповіді. Мені трохи набридла ця відстрочка нашого поцілунку, але я буду терплячою. Я знаю, що нагорода за моє чекання буде не за «горами».
   Доки ці двоє тішилися один одним, я зосереджено колупала ложкою морозиво, роблячи вигляд, що дуже зайнята. Ну Ліза теж молодець! Знаючи, яка я натура і як мені зараз не зручно, вона продовжувала цілувати свого хлопця. І як їй повітря вистачає? У неї не легені, а балон з киснем.  Ну навіщо ж вона так?! Я ніяковію навіть коли дивлюсь романтичне кіно з поцілунками, а тут вона майже «їсть» Маріо.
   Нарешті вона його відпустила. Важко дихаючи, Маріо випрямився як солдатик і не дивлячись на мене, він пішов до праці.  В цей саме час, Ліза нарешті згадала про мою присутність. Вона глянула на мене, і я в перше в житті побачила, що Ліза зашарілась. А ще на додаток вона розчервонілась, як зріла полуниця завдяки палкому поцілунку. Ліза поспіхом прийнялась їсти морозиво, наче хотіла освіжити свої розчервонілі щоки. Але я була впевнена, що за всю нашу довгу дружбу, їй було у перше ніяково, тому вона зосередилась на їжі. Мені було смішно споглядати, як вона набила повний рот морозива і не розрахувавши на скільки воно холодне, уся зморщилась у дивній гримасі.
   — Лізо, Лізо! У тебе скоро щось злипнеться від такої кількості солодкого. — З кожним словом я все голосніше починала сміятись.
   — Гм. — Це єдине що вийшло сказати у Лізи, бо повний рот заважав нормально висловлюватись.
   — Дуже лаконічно, як для тебе, — засміялась я, аж закашлялась.
   Нарешті ковтнувши вона мовила:
   — Так тобі й треба. Нема чого з мене насміхатись.
   Відкашлявшись, я хотіла щось відповісти, але промовчала бо до нас врешті решт знову приєднався Маріо. Вони ніжно тримались за руки, кормили один одного морозивом і щось іноді «муркотіли». Радує хоч те, що я знову не стала свідком їхніх пристрастей.
   Мені так не вистачало зараз Марка. Від цих думок я важко зітхнула і цим привернула увагу своїх друзів.
   — Ти чого люба? — перегнувшись через стіл, спитала подруга.
   — Нічого. Все гаразд. Просто за Марком скучила.
   — То подзвони йому. Це ж так просто. — Схиливши голову на бік, посміхнулась Ліза.
   — Не хочу турбувати його, він може бути з татом в майстерні. — Пояснила я.
   Ліза швидко повернула голову у бік Маріо, і насуплено глянула на нього. Своєю реакцією вона нас здивувала.
   — А тобі не час іти до роботи? —  риторично спитала Ліза свого хлопця.
   — Ні. Мене підмінює мій друг.
   — Ти упевнений?! — «наїхала» на нього вона.
   — Вже ні, — спокійно відповів він, встаючи зі столу. — Я зрозумів натяк. Піду попрацюю. Потім ще підійду. Якщо ти звичайно не заперечуєш, Лізо? — посміхнувся він і направився до стійки, за яким зібрались робітники кафе.
  Як тільки Маріо відійшов, я запитала в Лізи:
   — Навіщо ти з ним так? Хвилину назад ти кормила його з ложечки, а зараз прогнала.
   — А що йому тут робити, слухати дівчачі теревені?! Чи що?!
   — Ти як завжди у своєму «репертуарі» Лізо.
   — До речі, я забула спитати як там справи з поцілунком? — поцікавилась вона.
   — Все як завжди. Але я усім задоволена, — попередила я її, щоб вона не починала свою «лекцію».
   — Якщо побачиш Марка сьогодні, візьми та й поцілуй його. Або завтра. Коротше просто поцілуй.
   — Я так не можу. Ти ж знаєш, — фиркнула я.
  — Ну скільки можна тягти? Це ж так просто зробити! Та ще й до того ж так приємно, — договоривши, Ліза розплилась у замріяній усмішці, вочевидь згадуючи Маріо.
   — Скільки треба стільки і будемо тягнути. Хіба можна накинутись на хлопця, який поки що не готовий поцілуватись.
   — Як це не готовий?! Нехай ти не знаєш як, але ж він повинен знати, як це робити.
   Я не знала чи розповідати чи ні Лізі про те, що Марк у плані поцілунків такій же новачок як і я. Але це ж моя ліпша подруга, у мене ніколи не було секретів від неї. Добре розповім. Можливо тоді вона буде більш справедлива до Марка.
   — Розумієш Ліза, — незграбно мовила я. — У тому і вся проблема – він такий як я. — Зітхнувши, я глянула на подругу.
   — Ого! Так у нього ж була дівчина. Вибач що, нагадую про ту зухвалу Крістіну, але мені просто цікаво як так?
   — Ну так вийшло. І це його великий плюс.
   — Тепер я узагалі нічого не розумію. — Ліза закотила очі до верху.
   — Ну що тепер?
   — Ви ж двоє не цілувались, тоді узагалі все просто. Навчитесь один на одному! Зробили із мухи слона, теж мені проблема! — хмикнула вона.
   — Для тебе може і не проблема. А я не хочу його налякати своїм натиском. Ще втече. — Видавила я з себе пародію на посмішку.
   — Я його буду тримати, доки ти будеш відпрацьовувати на ньому свій поцілунок, — розреготалась подруга.
   — Дякую Лізо.
   — Ну вибач мене Софіє. Вибач. — Насправді щиросердно мовила вона.
   — Не вибачайся все гаразд.