Глава 32

   Яну довелось піднятись, щоб я могла пройти до подруги. Доки я незграбно вилазила із-за столу і забирала з крісла сумочку, Ян пильно споглядав на мене.
   — Софіє, чудова спідниця! Тобі дуже личить. — Посипались компліменти від мого друга.
   Звичайно мені приємно чути у свою адресу приємні слова, але у даний момент Марк, мене і Яна заморожує тим самим холодним поглядом. Я відчувала у повітрі незадоволення мого коханого. Це вже занадто, я ж не вина. Хоча Марк вочевидь вважає інакше!
   — Дякую Яне. — Зашарілась я.
   Ідучи до вбиральні, я обернулась і глянула на мого коханого. Видно він відчув, що я на нього дивлюсь і підняв на мене свої прекрасні, але такі холодні очі. У мене побігли мурашки від його крижинок в очах. Добре хоча б що він не показу своє невдоволення Яну. Мені б було ніяково перед моїм другом.
   Дивлячись на Марка і на його невдоволений вираз обличчя, я лишень змогла знизити плечима.
   Здається ми з Лізою і з її комбінезоном провели цілу вічність у вбиральні. Нарешті привівши одяг Лізи у належний стан, ми попрямували до наших хлопців. Надіюсь Марк з Яном не наставили один одному синців.
   Ідучи з Лізою до нашого столика, ми побачили, що хлопці щось дуже жваво обговорюють і при цьому розмахують руками. У мене серце тьохнуло від одної думки, що Марк і Ян затіяли суперечку із-за мене. Але підійшовши ближче, виявилось, що вони обговорюють якийсь матч.
   Лише секунда у моїй уяві промайнула думка про суперечку моїх друга і коханого, але яку бурю емоцій це викликало. Треба було себе узяти якось у руки та привести дихання до ладу. Серце вибивало гучні удар за ударом, але пару глибоких вдихів і видихів мене трохи заспокоїли.
   — Про що ви говорите? — спитала Ліза.
   — Про футбол. — Відрізав Ян.
   — Дуже цікаво! — хмикнула вона. —  То що може нам з Софією піти де інде?!
   — Вибачте дівчата. Просто у нас скоро важливий матч. — Перепросив Ян, і знову встав, щоб пропустити мене на моє місце.
   — Дякую Яне. Вибач, що не даю нормально посидіти. — Сказала я, всаджуючись на місце.
   — Без проблем.
   Доки трійця знову щось собі замовляла, ми з Марком дивились один на одного. Нарешті я побачила у очах мого красеня тепло і здається розуміння. Під столом він узяв мою руку у свою, і ніжно почав погладжувати її. Я уся затремтіла. Мій Марк знову повернувся, такій ніжний і рідний.
   Доки наші друзі наминали щойно замовлені тістечка, ми з Марком тонули в очах один одного. Я дивилась на нього і думала, як же мені пощастило зустріти такого хлопця як він. Як же я сильно його кохаю.
   Ідилію кожного із нас, перервав дзвінок Лізиного телефону. Говорила вона менше ніж хвилину, і те тільки так чи ні.
   Сховавши до кишені комбінезона мобільний, Ліза схвильовано поглянула на Яна.
   — Вставай Ян. — Приказним тоном сказала вона.
   — Чого б це?
   — Ти не повіриш! Приїхала наша тітонька, зробивши нам таким чином сюрприз. І ще одне, доки тітка щось готувала на кухні, зірвав кран і тепер наша кухня Тихий океан. — Беручи за руку Маріо, вона піднялась з місця. — Вставай чого чекаєш, — мовила вона до розгубленого Яна.  — Скоріше, бо мамі нема кому допомогти, тато ж на роботі.
   — Нічого собі! Тоді гайда додому.
   — Ось я і кажу, швидше пішли! А твої сідниці й досі сидять на м'якому дивані.
   Встаючи, Ян дістав із задньої кишені гаманця, і розрахувався за себе, Лізу і мене. Мовляв, що він зів більшу частину мого десерту. Я хотіла посперечатись за цей його вибрик, але Ян сердито звів брови, але посмішка все одно видавала його гарний настрій. Я знала, якщо не погоджусь буду ще вислуховувати від Лізи, тому я навіть не стала відкривати свого ротика.
   Ліза, тягнучи хлопців за руки, кричала мені що вона зателефонує коли вирішить усі справи. Хлопці встигли лише махнути нам, бо Ліза несамовито вибігала з кав'ярні.
   Я раділа з того, що ми залишились з Марком наодинці. Звичайно, що я дуже люблю своїх друзів, але дуже вже хотілось побути з коханим у двох.
   Минуло п’ять хвилин, потім десять, а розмова так і не почалась. Ми сиділи мовчки, я пила каву, а Марк чомусь йорзав на сидінні. Видно було, що він хоче щось сказати або спитати, але не може з себе це вичавити. Але врешті решт, він набрався сміливості та й спитав:
   — Навіщо ти одягла таку куцу спідницю?
   У мене щелепа відвисла.
   — Вона не куца! — захищаючись, мовила я. — Це із-за того що Ян похвалив її?
   — Мені не подобається, що інший хлопець, так розкуто поводить себе з моєю дівчиною. — Приснув він, і його очі закипіли від ревнощів.
   — Він мій друг. І не більше. Він завжди себе так поводив.
   — Мені має стати легше від цього?!
   — Так, має. Ян наче мій старший брат. Кажу ще раз, він так завжди себе поводив і навряд чи він зміниться.
   — Але тепер у тебе є я. І мені це не подобається.
   — Добре я більше не вдягатиму таких спідниць. Тебе це влаштовує?
   — Справа не тільки у спідниці.
   — То що хочеш? Що мені зробити? Ти хочеш, щоб я припинила спілкуватись з Яном?
   — Ні. Звичайно що ні. Але я хотів би, щоб ви менше з ним сюсюкались.
   — Сюсюкались?! — я не втрималась і розреготалась. — Добре я не буду з ним сюсюкатись. Але я вважаю, що я і так цього не роблю.
   Марк сидів насуплений і мовчки пив каву, а я тим часом дивилась на його прекрасне обличчя. Його чорні брови зійшлись на переніссі від напускного гніву, а очі іскрилися немов вугілля. Він так намагався бути серйозним, що навіть каву сьорбав різко, і кожного разу після ковтка ставив чашку з гуркотом. Та навіть коли він не в гуморі, я від нього все одно шаленію. Цей красень і ревнивець мій і тільки мій. Як завжди від таких думок про Марка, я розплилась у усмішці.
   — Ти чого? — грюкнувши чашкою по столові, спитав він.
   — Ти такій кумедний. — Посміхнулась я і цмокнула його у щоку.
   — Я серджуся не бачиш?! — він приховував усмішку, яка ховалася за його похмурим настроєм.
   Обхопивши як ліана обома руками його руку, я поклала свою голову на його плече і мовила:
   — Я кохаю тебе. І припини вдавати із себе ображеного.
   — Я не вдаю. Я справді ображений, — хмикнув він, але не втримавшись, засміявся.
   — Я б сиділа от так з тобою вічність. Я так сильно тебе кохаю.
   — Я не можу ображатись на тебе і декілька хвилин. Мені було важко вдавати ображений вигляд. Від цієї гримаси у мене лице ледь не звело.
   — Знаю, —  засміялась я.
   — І я теж ось так, поруч з тобою просидів би що найменш вічність. — Поцілувавши у скроню, він тихо сказав. — Я теж тебе кохаю. Дуже-дуже сильно кохаю.
   Ближче посунувшись до нього, я вдихнула аромат чудових парфумів і аромат самого Марка, це не порівняти ні з чим. Ввібравши тепло і любов мого коханого, я відповіла:
   — І це я знаю.