Глава 30

   — Це не суперечка, це висловлювання думок. Але я згодна, давай поговоримо про щось інше.
   Він узяв мене за руку і ми попрямували далі. Я навіть не помітила одразу, що нас оточує романтична декорація з дерев і ліхтарів. Я так була зосереджена весь час на розмові, що тільки зараз почала роздивлятись довкола.
   Алея, уся обсаджена невеличкими деревами, а поміж них мерехтять ліхтарі. Трохи подалі від світла знаходяться дерев'яні лавки, на яких шепочуться закохані пари.
   Нарешті ми знайшли пристановище і для себе. Підійшовши до лавки, ми побачили що на одній частині свіжа фарба від балончика. До нас вочевидь на цій лавці сидів закоханий художник, який написав чудове зізнання у кохані у стилі графіті. Але як тепер сісти нам?
   Марк всівся на чисту частину лавки, і не вагаючись притягнув мене до себе та посадив на свої коліна. У мене, як завжди перехопило подих від його доторку. До того ж мої холодні долоні стали ще й вологими від несподіваної реакції мого милого.  Тільки у мене можуть бути холодні руки, навіть у тридцятиградусну спеку. Але я все одно обхопила руками його шию.
   — Нічого собі! Які холодні руки. Ти змерзла?
   — Ні, у мене завжди холодні руки. — Я занервувала. — Вибач. — Тихо сказала я, забираючи свої холодні руки від його гарячого шкіри.
   — Ану поклади на місце! — жартівливим, але приказковим тоном сказав він.
   Я не рішуче, але слухняно знову обхопила його шию руками, притиснувшись до його грудей.
   Марк ніжно погладжував мою спину, і від кожного його дотику по ній пробігали мурашки. Я затремтіла, як осиновий листок у його обіймах. Я знаю, що він це відчув, але нічого не сказавши, він продовжував робити те що робив. Глянувши на мене, він усміхнувся своєю чудовою посмішкою.
   Як же я люблю коли на його обличчі грає щира усмішка. В такі моменти уся моя увага прикута лише до його губ. Мені так хочеться прилинути до них. Я дуже хочу його поцілувати. І от, я це вже роблю! Нічого собі!
   Наші губи торкнулись на якихось пару секунд, і цей поцілунок не відрізнявся нічим від попередніх, окрім одного – це я його поцілувала. Скільки б не тривав поцілунок, він все одно солодкий і такий бажаний. Я можу собою пишатись!
   Швидко поцілувавши його, я сховалась у його шию. Вдихаючи аромат його парфумів і його шкіри, я продовжувала танути у його руках.
   Неочікувані дії з мого боку, привели у повну збентеженість не тільки мене.
   — Нічого собі! — промимрив він, важко дихаючи.
   Піднявши очі на нього, я зашарілась.
   — Знаю, — тихо відповіла я.
   — Щось я не розібрав, — усміхнувся він і додав. — Прошу повторити на біс.
   Важко ковтнувши, я переварювала суть Маркових слів. Усе тіло тремтіло від попереднього поцілунку, і ось моя сміливість прокинулась в друге. Бажання знову охопило мене і я наважилась знову його поцілувати.
   На цей раз поцілунок був трохи інакшим. Коли наші губи знову з'єдналися, я відчула, що ми більш розслаблені і від цього поцілунок був більш схожий на поцілунок закоханої пари. Мені здалось, що тривала вічність, але минуло секунд п’ять. Ми явно хотіли продовження, але моя сором’язливість і його нерішучість не дали змоги продовжити розпочате.
   Ліза сказала би що це цмок, і не більше. А для мене це справжній поцілунок, від якого я божеволію. Шкода, що тільки вуста ні в нього ні в мене ніяк не можуть відкритись для палкого поцілунку. Але з часом надіюсь, пристрасний поцілунок обов’язково буде. Треба вміти чекати. І це я зможу.
   Трохи відсунувшись, я підняла очі та подивилась прямісінько йому у вічі. Він дивився на мене і дарував свою бездоганну усмішку. Зніяковівши, я знову сховала обличчя у його шию.
   Серце відбивало шалений ритм мого кохання. Жар ударив у щоки. Моє тіло було неначе ватне.  Я боялась впасти з колін мого коханого, тому я ще дужче притиснулась до нього. Марк швидко відреагував на мої дії та відповів мені ще палкішими обіймами.
   У такому положенні я б могла залишатись вічність. Майже так і було. Ми з Марком сиділи так майже годину, доки мені не задзвонив мобільний.
   — Алло.
   — Чи не пора вам юна леді додому?! — незадоволений голос мами пролунав у телефоні.
   — Вже біжу. Буду через двадцять хвилин. — Запевнила я маму.
   — Я чекаю. Через двадцять хвилин я чекаю тебе вдома. — Останні слова пролунали суворіше ніж попередні.
   Я з поспіхом встала з колін Марка, і потягла його за руку, щоб він встав.
   — Я все чув. — М’яко сказав він. — Пішли я проведу тебе.
   — Дякую.
   Тримаючись за руки, ми у швидкому темпі ішли до мого дому. Не знала що вмію так швидко ходити, але вже через двадцять хвилин ми були біля ганку мого будинку.
   Стоячи на доріжці, яка веде додому, ми з Марком зупинились. Нам було мало обіймів на лавці, тому ми вирішили приділити цій справі ще трішки часу. Добре що над ґанком  не було світла, це нам з моїм коханим було на руку.
   Марк наблизився поцілувати мене, аж раптом із темряви пролунало навмисне покашлювання, кажучи нам що на ганку хтось є.
   У цю мить Марка від мене як вітром здуло.
   — Добрий вечір. —  Почувся голос дідуся
   — Привіт дідусю. Чого ти у темряві?
   — Насолоджувався літнім вечором, для цього світла не треба.
   — Доброго вечора. — Привітався Марк.
   Піднявшись до дідуся на ганок, Марк потиснув йому руку, після чого вони почали обмінюватись формальними фразами. Але вже через хвилину на порозі з’явилась бабуся, гримнувши вхідними дверима.
   Бідний Марк геть розгубився. Як він ще не знепритомнів?!
   На увесь ганок розлилось світло з дому. Тепер я бачила як бідний мій коханий, почервонів.
   Зараз мої бабуся і дідусь замучать його розпитуваннями. Почнуть з дитинства, а завершать сьогоднішнім днем.
   — Здрастуй. Я Вікторія, бабуся Софії. А це її дідусь Артур. — Показуючи у бік дідуся, сказала вона.
   — Мені дуже приємно з вами познайомитись. — Посміхнувся він. — А я Марк.
   — Я знаю хто ти синку. Софія про тебе говорить двадцять чотири години на добу.
   Марк самовдоволено усміхнувся до мене і сказав:
   — Софіє, треба іноді робити перерви протягом доби.
   Усі розреготались, тільки я хотіла погамселити Марка за його гострий язик. З яких це пір ми такі говіркі?! Тільки що червонів і тут на тобі, вже жартики у мій бік кидає.
   — Марку заходь у дім, поп'ємо чай. — Запросила бабуся.
   — Дякую, але іншим разом. Вже пізно.
   — Ти обіцяв. Пам'ятаєш?
   — Ну добре, добре.
   — Ось і чудово! — я радісно поплескала в долоні, неначе мені не більше п'яти років.
   Ось ми і з Марком у моїй кімнаті, я сиджу на краєчку ліжка, а він ходить по кімнаті та зацікавлено розглядає мої речі. Підійшовши до полиці з дисками, він пробігся пальцями по пласким коробочкам з фільмами. Зробивши ще пару кроків у бік, він зупинився біля письмового стола. На ньому стояв монітор від комп’ютера, а довкола нього в хаотичному порядку лежали усілякі дрібнички. Увагу Марка привертав предмет за предметом. Спочатку у його руках був мій зошит зі словами пісень, які мені до вподоби, потім він узяв альбом з фотографіями.
   Марк не рішуче відкрив першу сторінку альбому і спитав:
   — Ти не заперечуєш? Можна подивитись фото?
   — Навіщо питаєш?! Звичайно можна. Бери альбом і сідай біля мене. — Показала я  рукою на ліжко.
   Він зробив те, про що я попросила.
   Розглядаючи світлини, я розповідала Маркові де саме вони були зроблені, та що за події на них зображені.
   Марк зупинився на одній зі сторінок і каже:
   — Ого! Нічого собі!
   — Що таке Марку? — спантеличено я глянула на нього.
   — Яке гарне фото у стилі «Ню», — глузуючи, посміхнувся він.
   — Дуже смішно. — Грайливо штурхнувши його по плечу, мовила я. — Тепер ти можеш хвалитися, що бачив свою дівчину у віці двох років без одягу. Вітаю!
   Він розреготався щосили. А я в цей момент зашарілась ніби то на мені зараз немає одягу.
   Закінчивши у швидкому темпі дивитись останні сторінки альбому, Марк так само швидко підвівся.
   — Мені треба іти. Вже пізно.
   — А як же чай з бабусиним печивом?
   — Іншим разом. — Спокійно сказав він.
   — Добре. — Сумно зітхнула я.
   — Не сумуй. Іншим разом. Коли буде не так пізно. — Він посміхнувся. — Добре?
   — Так. — Видавила я посмішку.
   «Коли буде не так пізно». Він що боїться зі мною зоставатись один у кімнаті, чи що?
   Я посміхнулась від цих думок.
   — Чого ти посміхаєшся?
   — Не зважай. Я просто так.
   — Мені вже час. Але можна мені спочатку випити склянку води?
   — Звичайно, зараз принесу.
   — У горлі пересохло. Напевно що це від тої фотокартки, де тобі два роки.
   — Ай ну тебе! — виходячи з кімнати, пирснула я.
      Спустившись до кухні, я побачила усю родину. Бабуся і мама «чаклували» над чаєм і печивом. Вони бігали по кухні, дістаючи з шаф чашки, тарілки, печиво і ще усілякі солодощі. Таке серйозне приготування, наче до нас президент прийшов. І у цю таку чудову мить, я маю їм сказати, що Марк не може залишитись.
   Наливаючи повну склянку води, я опустила голову і мовила:
   — Марк не може залишитись.
   — Чому? — спитавши мама, зупинилась на пів шляху до чергової шафи.
   — Вже пізно, — тихо сказала я. — Його батьки хвилюються. Ви б теж не зраділи, якби я прийшла пізно до дому.
   — Ти права доню, — турботливо зауважила мама.
   — Тоді у наступний раз. — Посміхнулась бабуся.
   — Так. — Посміхнулась я у відповідь. — Піду віднесу йому попити.
   — Біжи доню. — Підштовхнула мене мама.
  
   Зайшовши до кімнати, я відала Марку склянку з водою. Без найменшої паузи він осушив склянку.
   Оце так! Дійсно моє фото, дуже вразило Марка. Подумавши про це, я усміхнулась.
   Відаючи порожню склянку, Марк мовив:
   — Дякую.
   — На здоров’я.
   — Я піду. Мені вже час. Завтра подзвоню.
   — Я тебе проведу до дверей.
   — Гаразд. Тоді пішли.
   Зупинившись біля вхідних дверей, Марк нахилився і як завжди швидко цмокнув мене у губи. Добре хоча б не у чоло.
   — Бувай. Вибачся перед батьками за мене. — Тихо мовив він. — Люблю тебе.
   — І я тебе люблю. До побачення.
   Попрощавшись з моїм коханим, я повернулась до кухні, де на мене чекав повний склад моєї родини. Доки ми пили чай, я гомоніла про кіно, про знайомство з Гаррі і звичайно розповіла кумедну історію про Марка і його кросівки.
   Розповівши геть усе, я виснажена довгим але чудовим днем, попленталась до кімнати спати.