Глава 22

— Я тобі повірила, що між тобою і Крістіною все скінчено, але ти сьогодні довів протилежне. — Мовила я крізь сльози.
   — Софіє не роби поспішних висновків.
   — Гм. Ви, що усі знущаєтесь, чи що?!
   — Будь ласка помовчи трохи та дай змогу мені пояснити все.
   — Ну добре, добре. Кажи я постараюсь слухати мовчки. — Сказавши це, я схрестила руки на грудях і відкинулась на спинку гойдалки.
   — Я тобі казав правду, ми з нею вже, як рік не зустрічаємось. Ми навіть не бачились останні три місяці. Але коли ми були на майданчику, вона підійшла до мене і сказала, що їй треба зі мною поговорити. Коли рік назад ми припинили ці відносини, я ні разу не пошкодував про це. І зараз не шкодую. Мені не далося важко наше з нею розставання, бо коханням це було важко назвати. Але як я вже казав вона хотіла бути вільною, але водночас перебувати у відносинах зі мною. Та я так не хотів, тому я поставив крапку у цих стосунках. — Він глянув на мене, шукаючи у моїх очах розуміння того, що він щойно сказав. Потім додав. — Ти узагалі слухаєш, що я говорю? Чого ти така тиха?
   — Ти знущаєшся?! Ти ж сам щойно просив мене помовчати й послухати тебе, я так і роблю. — Зостаючись у тому ж положенні, відповіла я. Потім зробивши дуже серйозний вигляд, я продовжила. — Продовжуй Марку, я уважно слухаю.
   Він ніяк не відповів на те, що я сказала. Але продовжив пояснення.
   — Я намагався їй пояснити, що все у минулому і поверненню не підлягає. Пояснення у делікатній формі не допомогли, але інакше я не можу. У мене не той характер. Мені її шкода.
   — А мене не шкода? — не змогла я промовчати й не спитати його.
   — Ось тому я з нею сьогодні й зустрівся.
   — О, дякую! Мені стало набагато легше. — Саркастично сказала я.
   — Тобі мене не зрозуміти Софіє. Тобі не доводилось припиняти відносини. Це не так легко. Здається, що тяжко тільки тому, кого кидають але це не так. Важко відштовхувати людину, яка тебе любить і знати, що ти робиш їй боляче. Підбираєш слова, думаєш як краще сказати, але в момент, коли хочеш пояснити слів не вистачає.
   — Мені теж її шкода. Та продовжувати те, що ти зараз робиш, ще жорстокіше ніж просто наполегливо дати зрозуміти, що все дійсно скінчено. Ти не хочеш її образити, і хочеш у її очах, та й у своїх очах також залишитись хорошим хлопцем. Але коли припиняєш відносини, хтось все одно буде ображеним, а хтось буде наносити цю образу. Хоча все це важко, але треба все пояснити, бо ти не даєш ні їй не собі почати нові стосунки. Ти даєш їй надію. А це не добре. Вона не зможе одразу стати для тебе другом, як ти цього хочеш, бо у неї ще є до тебе почуття. Хоча якщо б це були почуття, то вона так не вчинила. Чому ж Крістіна не хотіла ділитись з тобою ні своїм часом ні посвячувати тебе у свої справи й життя?! А ти казав, що для тебе це розлучення було не важким, бо ти її не кохав. Так що згодом все вщухне і ви почнете нормально спілкуватись. Але у мене є одне запитання, можливо ти і не хочеш припиняти стосунки з Крістіною бо досі щось відчуваєш до неї?
    — Звичайно що ні! Софіє, я кохаю тебе! Я досі так нікого не кохав, як тебе, і не покохаю. Окрім тебе мені ніхто не потрібен. І ще я повністю згоден з тим, що ти щойно сказала, проте що слід поговорити з Крістіною твердіше, саме це я сьогодні робив у кафе. Я намагався все залагодити.
    Моє серце радісно закалатало, від слів Марка. Він мене кохає, кохає, кохає. Від почутого, я забула про усі образи, про недовіру. От я дурепа, навигадувала собі усілякого. Я була не права, докоряючи Маркові.
   — Ну і як вдалося все залагодити?
   — Надіюсь, що так. Начебто Крістіна сказала, що все розуміє.
   — Це добре. Це ж добре? — хотілось, ще раз почути, що він дійсно вже її не кохає. Я дуже хотіла підтверджень усього вище сказаного.
   — Звичайно, що добре! — він косо на мене подивився, але пом’якшав і додав. — Вибач, що дав привід сумніватись в мені. І вибач за ті хвилювання у яких винен я.
   — Це я сама вина. Це я навигадувала, одразу зробила із мухи слона. Вибач Марку, що звинуватила тебе у тому, що ти не робив.
   — Нічого, Софіє, усе добре. У нас з тобою все буде добре.
   Він ніжно подивився на мене, і простягнув руку, щоб обійняти мене. Коли Марк мене пригорнув, я була на сьомому небі від щастя. Я відчувала таке блаженство, від тепла його обіймів, від ніжності його рук, від дивовижного аромату його парфумів, від його серцебиття яке перегукувалось з моїм у такому ж шаленому ритмі. Фантастичні відчуття.
   Ми тихо погойдувались на гойдалці, і я досі була у його обіймах. Так ніжно його рука обіймала мене і погладжувала моє плече, здавалось що я от-от солодко задрімаю у його руках. Я була виснажена довгим і насиченим днем. Але від Марка мене і плоскогубцями не відірвати.
   Я сиділа і насолоджувалася тишею. Думки втомилися, як і їхня власниця, але все ж таки одна думка знайшла лазівку і відвідала мене. Звідки Маркові відомо, що мені жодного разу не доводилось обривати відносини? Звідки відомо, що у мене нікого не було? Цікавість узяла верх над сором’язливістю і я вирішила запитати Марка про це.
   — Марку, можна я щось тебе спитаю?
   — Навіщо питаєш?! Звичайно що можна.
   — А хто потурбувався розповісти тобі, що ти моє перше кохання? — я зніяковіла від власних слів.
   — Твій дбайливий друг навідував мене. Хотів поговорити про нас із тобою.
   — Хто? Ян? — трохи усунувшись, я подивилась на Марка.
   — Так. — Він посміхнуся.
   — І що ж він казав тобі?
   — Щоб я гарно до тебе ставився, і як мені пощастило, що ти моя дівчина. Ян сказав, що я перший з ким ти зустрічаєшся. Тому, якщо я не буду поводитись гідно то він зробить так, що… — він замовк і знов посміхнувся.
   — Зробить що? — підштовхувала я його, щоб він договорив.
   — Що мені не буде чим грати у футбол.
   — Ну, Ян! — я що сили розреготалась.
   — Тобі смішно, що Ян, якось вночі прийде з битою і почне гамселити мене? — З тою ж чарівною посмішкою спитав він.
   — То ти не спи. Будь насторожі. Можливо він сьогодні навідає тебе, як взнає від Лізи, що ти сьогодні робив і з ким ти був у кафе. Ліза вміє прикрасити й без того цікаву історію. І мені здається, що Ян про все вже довідався. — Я ледве стримувала смішок.
   Марк постарався зробити ображений вигляд, але очі видавали його. Вони блищали, немов вогники у темряві від тієї посмішки, якої не було на зовні, але була у глибині.
   — Доведеться йому поки що свій запал і биту притримати.
   — Поки що? А що потім може стати в нагоді?
   — Софіє, ну чого ти чіпляєшся до слів?! Я випадково це бовкнув. Я не це мав на увазі.
   — Я знаю. Я просто пожартувала.
   — А мені цікаво, чому твоя подруга залишилась у кафе, а не пішла провести тебе додому.
   — Вона була дуже зайнята, щоб іти зі мною. У кафе вона познайомилась з дуже привабливим хлопцем. Тому вирішила не гаяти часу і познайомитись з ним ближче.
   — Привабливий кажеш?!
   — Так дуже! Оце думаю чи не запросити його погуляти. — Я хитро посміхнулась.
   — Ти зараз отримаєш за ці слова. — Так само жартома, як і я сказав він.
   Марк притягнув мене ближче до себе і наші очі зустрілись. Ми були за мить від солодкого і такого довгоочікуваного поцілунку. Я завмерла. Хвиля хвилювання і водночас бажання охопили мене. Я замружила очі та посунулась ближче.
   — Софіє! Марку! Знайомтесь це Маріо.
   Я почула голос Лізи. Звичайно не тільки я його почула, а ще й ближчі будинки. Після чого ми з Марком миттю опинились на відстані один від одного.
   Звідки її принесло?! Чому саме зараз?! Що це за знущання?! Я дуже хотіла підійти й дати копняка Лізі за те, що зіпсувала мій перший поцілунок.
   Марк підвівся з гойдалки та простяг руку, щоб привітатись з Маріо.
   — Привіт Маріо. Я Марк. А це Софі.