Глава 17

— Ну що Марк з тобою?
   — Привіт Ліза.
   — Ага. Я тебе здається щось спитала. — Буркнула вона.
   — Ні, він не зі мною. — Гірко відповіла я.
   — Тоді давай сходимо до кав'ярні. Мені набридло бути вдома. — Пожалілась Ліза.
   — Чую Ліза, у тебе гарний настрій, але якщо ти не зрозуміла, то у мене він не такий. — Кілька секунд була повна тиша.
   — То, як я зрозуміла, ми ідемо у кафе? — Ліза своїм запитанням порушила мовчання. Вона іноді буває як дитина. Її безпосередність, ба навіть іноді недалекість, не дає на неї ображатись.
   — Я не можу. Буду чекати на дзвінок Марка.
   — Зачекаєш на нього у кафе. Пішли. — Закомандувала вона.
   — Добре. Зайди через пів години. — Ліза нічого не відповіла, просто кинула слухавку.
   Стиснувши від злості кулачки та невдоволено насупившись, я попленталась до кімнати, щоб поставити на зарядний мобільний телефон. Бо якщо він вимкнеться коли я буду у кав'ярні  і Марк не зможе до мене додзвонитись, я просто з’їду з глузду. А в кінці кінців в усьому буде вина Ліза, бо змусила мене сходити до кафе.
   Звичайно Ліза прийшла раніше запланованого часу. Вона зайшла у будинок і на весь хол крикнула усім привіт. У відповідь з усіх кімнат по черзі почулось відлуння привітань.
   — Усе? Ти рада? Тебе усі почули, можемо йти. — Підштовхуючи Лізу до виходу, сказала я.
   — Що ти замовиш собі солоденького? Я наприклад хочу морозиво з полуницями, а ще з вершками та потертим зверху шоколадом. — Після детального опису, вона аж прицмокнула. — Ням-ням.
   — Все що і ти, але без полуниць, вершків і шоколаду. — Подивившись на подругу, я скривила веселу гримасу.
   Ми в один голос розсміялись. Але мій веселий настрій миттю кудись дівся.
   — Софі, ти чого? — на Лізиному обличчі читалося щире хвилювання.
   — Ого! Мене за сьогодні вдруге називають Софі.
   — А хто ще? — здивовано запитала вона.
   — Ян. Коли ви обидва серйозні, то завжди називаєте мене Софі.
   — А коли ти бачилась з Яном?
   — Прямісінько перед тим, як ти мені задзвонила, я встигла побалакати з Яном по телефону. Ти знаєш Лізо, він був сам на себе не схожий. Твій брат якийсь дивний.
   — А що він хотів? — продовжила допитуватись подруга.
   — Він думав, що ми з тобою прийдемо на майданчик і він зможе нас з Марком ближче познайомити. 
   — Ти подивись на нього. — Хмикнула Ліза. — Я й не знала, що мій брат підробляє «купідоном».
   Ми розсміялись, що було сили. Здається, що тільки ми з Лізою могли наробити стільки галасу довкола себе. Люди, проходячи повз нас думали, що у нас «дах» поїхав.
   — Я розповіла Яну, що ми з Марком вже зустрічаємось. І після моїх слів твого брата наче підмінили.
   — Не зважай на нього. Йому просто не дістались «оплески» за його важкі зусилля.
   Чесно кажучи, останні Лізині слова пройшли повз мене. Після згадування Маркового ім'я, я знову втратила настрій, і почала копирсатись у своїх думках. Видно я поспішила назвати Марка своїм хлопцем і він просто збрехав мені про свої почуття, і про те що йому сподобалось бути зі мною. Але я розумію, з іншого боку Марк просто не хотів мене образити. Він же не міг мені сказати, що він не витримає ще однієї нашої зустрічі. Та сьогодні він ясно дав зрозуміти, що з нього було досить і учорашнього побачення.
   Я відчувала себе зрадженою. Найбільше я ображалась не на нього, а на саму себе за свою довірливість. Мене охоплював біль, сум, які здавалось з кожною хвилиною зростали. А моя неміч перед обставинами, яких я не можу змінити, завдавали душевного болю. Я нічого не можу вдіяти, він мене не хоче.
    Думки змінювались одна за одною. То я розчаровувалась у Маркові, то знову згадувала його ніжний погляд, його слова і ще більше закохувалась. Що ж це таке! Досить! Промовляла я сама до себе. Це була єдина зустріч. Я його майже не знаю. Але як я себе не умовляла не думати про нього, як про кохання усього мого життя, мені це було не під силу. Я не могла повірити, що одна єдина зустріч, змінила моє життя і я більше не просто Софі – я закохана дівчина. Напевно я забагато дивилась казок про кохання з першого погляду, що триватиме вічність. Марк видно про це іншої думки. Для нього це було лише нове знайомство і нічого більше. Тепер я розумію його поцілунок у чоло. Я гадала він сором'язливий, а він просто не хотів давати мені хибних надій.
   Все, що я можу про себе в даний момент сказати, так це те, що я тихенько «їду з глузду».
   До кафе ми з Лізою йшли у повній тиші. Я знаю напевне, що вона знає, чому у мене такий похмурий настрій. Ми надто довго з Лізою дружимо, щоб вона не розуміла, що зі мною. Скоріш за все, вона боїться щось не те бовкнути, і образити мене. Тому й мовчить.
   Нарешті дійшовши до кав'ярні ми почали сперечатись, де краще вмоститись, за столиком на вулиці чи у середині. Все ж таки наші дебати закінчились Лізиною поразкою, і ми всілись у середині закладу.
    Не встиг до нас підійти офіціант, як Ліза вже з ним почала фліртувати. Навіть замовлення морозива, обертається для неї новим знайомством. У такі моменти, я їй заздрю. Їй так легко знайти спільну мову з хлопцями, при цьому навіть не заговоривши з ними. Вона мало чим переймається, а про скромність взагалі мови не йдеться.
   Доки Ліза зваблювала свого нового знайомого, я не дивлячись перегортала меню.
   — Софіє! Софіє! — я відчула смикання за рукав.