Глава 14

   Я відчула теплий дотик на своїй щоці. Я швидко відкрила очі та подивилась на нього. Марк ніжно провів своєю долонею по моєму обличчі й тихо сказав мені на вушко:
   — Мені ніхто крім тебе не потрібен. І так буде завжди, я обіцяю. — Він швидким рухом притис мене до себе. Я сховалась обличчям у його груди. Мені було надзвичайно добре і  надійно у його обіймах.
   Мені хотілось заплакати від щастя, від почуттів, що мене охопили. Я відчувала щось дуже гарне і сильне в середині себе, у самісінькій глибині мого серця. Але такі сильні почуття радували й лякали водночас. Я нарешті пізнала, як це бути закоханою. Це було сильніше, за якісь безглузді переживання перед невідомістю нових відчуттів. Я так давно мріяла відчути такі неймовірні почуття, про які тільки чула. Я знаю, я закохана у Марка до нестями, і цього ніщо і ніколи не змінить.
   Звичайно, мені вже подобались хлопці, але тепер це зовсім інше. Це кохання. Мені солодко від самої думки, що Марк мій і я його так сильно кохаю. Я ні на мить не засумнівалась у правдивості його слів. Я покохала його беззастережно, то чому ж його почуття мають бути не щирими.  
   Випустивши мене зі своїх обіймів, він продовжив мені тихо говорити:
    — Я знаю тобі важко повірити, що я закохався у тебе з першої нашої зустрічі. Скоріше навіть з першого погляду на майданчику. Але це правда. Я кохаю тебе. Ти мені потрібна.
   — Я вірю тобі. Усім серцем вірю, бо я теж тебе кохаю. — Притиснувшись знов до нього, тихо мовила я. — Я кохаю тебе, кохаю тебе Марк.
   Хвилювання більше не було, я просто казала те, що відчувала. Це було приємно і легко.
   Гуляючи вузенькими доріжками по парку, Марк не відпускав моєї руки. Ми майже не говорили, але цього разу незручності не відчувалось. Нам було приємно гуляти у тиші та насолоджуватись компанією одне одного. Тим більше, знаючи тепер, що наші почуття взаємні.
    Нагулявшись вдосталь у парку, Марк мене запросив у невеличке кафе перекусити. Я не дуже хотіла іти, але він наполіг на своєму. Мені нічого не залишалось, окрім, як погодитись. Шлунок благав чогось з’їсти, але із за мого хвилювання,  яке то зникало, то накочувало знову, я б не змогла нормально попоїсти.  
   Час ішов непомітно, і я зовсім не помітила як на вулиці почало сутеніти. Мені вже давно треба було бути вдома. Але я не знала як сказати про це Марку. Я не хотіла розлучатись з ним а ні на мить. А тепер нам треба було попрощатись до завтра. Ну як тепер мені витримати таку довгу розлуку. Таке враження, що я боялась, ніби він зникне як гарний сон. А мені зовсім не хотілось, щоб так сталось. Я боюсь навіть думати про це. Від таких роздумів у мене по всьому тілі побігли мурахи. Мене аж затрусило. Я хотіла якомога скоріше позбавитись цих гнітючих думок.
   Мені все ж таки треба було якось сказати, що на мене чекають вдома і мені треба вже повертатись. Але я не могла навіть рота розтулити. З рештою я спробувала хоч щось вимовити.
   — Марку, — нерішуче промовила я, — мені вже час іти додому. Я б дуже хотіла ще побути с тобою, але не можу. Приїхали мої рідні, і Ліза чекає на мене.
   — Вибач, я не подумав. Вже темно і твої батьки напевно хвилюються. Та ще й Ліза либонь зачекалась на твій звіт про побачення. — Він крадькома усміхнувся.
   Я зашарілась. Мені здавалось, що рум'янець було б помітно навіть у темряві. Він здогадувався, що Ліза витрусить з мене усі подробиці нашої прогулянки. Але не треба удавати, що тільки ми з Лізою будемо обговорювати сьогоднішній день. Гадаю, що хлопці не менше за дівчат люблять потеревенити про побачення. Маю підозри, що Марк цьому не виключення. І здається мені, вони навіть більше вдаються в деталі, і добряче перемивають кісточки дівчатам.
   — А у тебе хто буде вимагати розповідь про нас? — Я усміхнулась точнісінько як він.
   — Думав, що Ян буде мене діставати запитаннями, але потім поміркував, що Ліза йому все доповість. Звичайно після вашої з нею зустрічі. — У нього був такий самовдоволений вигляд, наче він  щойно виграв у мене в якусь гру.
   — Не дуже радій. — Я задерла носик верх і продовжила:  — А я візьму і не розповім нічого Лізі.
   — Ти віриш в те що кажеш?! — Марк подивився на мене і розреготався.
   Я хотіла зробити вигляд, що я образилась, але в кінці кінців не витримала і також розсміялась.
   Цілу дорогу додому ми не переставали сміятись. Ми майже добрались до моєї домівки, аж  раптом у мою голівку прокрались думки – як я з Марком буду зараз прощатись? Поцілунок? Ні ще рано. А можливо й не рано. Я не знаю. У мене не було ні побачень, ні поцілунків, то ж звідки мені знати рано, чи не рано. Мені стало якось не пособі. Я ж про це навіть не думала, коли збиралась на побачення. Хоча нормальні люди про таке зазвичай думають. Це все ж таки побачення. Смішно мені вже не було.
   Ось мій будинок. Мій ганок. І Марк. І що тепер?
   — Ось ми й прийшли. — Сказав він, переминаючись з ноги на ногу. Важко було не помітити, що він також схвильований.
   — Так. — У мене немов відняло мову. Сказати хоч щось путнє, у мене не виходило, бо у роті пересохло. Як би десь тут був фонтан, я напевне з нього б напилась, або взагалі занурилася б з головою. Тільки щоб привести себе до тями.
   Я ж його кохаю, чому мені нервувати. Це ж добре, якщо йому захочеться мене поцілувати. Ну все, я готова, промовила я сама до себе. Слова «все я готова» звучать так, наче мені зараз укол будуть робити. Я ж сама цього хочу. Хвилюватись перед тим, чого ніколи не робив, це ж нормально.
   Марк на крок приблизився до мене, і міцно обійняв. Я відповіла на його обійми, сильно притиснувшись. Я була готова до того, що як тільки він мене відпустить, за цим одразу ж послідує поцілунок. Він повільно звільнив мене з обіймів. Замруживши очі, я дуже тихо встала навшпиньки. Зріст у нього вищий, чим я гадала. Я була у повній готовності до свого першого поцілунку. Завмерши на місці, я чекала. І ось настала довгоочікувана мить. Я відчула його тепле дихання на своєму обличчі. Мені здавалось, що я навіть чую як калатає його серце. Відчувши поцілунок у чоло, я відкрила очі. Це було зовсім не те, на що я очікувала.
   І це все!? Це ж треба мені так було хвилюватись! В очікуванні цього поцілунку, моє серце кілька разів ледь не зупинилось. Я була здивована. Уявляю, як виглядає зараз моє обличчя. Воно ніяк не могло повернутись до нормального стану. Треба розслабитись, бо ще Марка налякаю.
   — Дякую за чудовий день. Мені було добре. — Сказав він, уважно подивившись на мене.
   — І мені було добре. — Усміхнувшись відповіла я.
   — Якось швидко стемніло на вулиці. Іди вже до хати, бо наступного разу тебе зі мною не відпустять. — За цими словами послідувала дбайлива усмішка.
   — Як би мене не відпустили, я б все одно знайшла спосіб, щоб зустрітись с тобою. Але ти не хвилюйся, ти їм дуже сподобався, тому перешкод для наших побачень не буде. Хіба що ти сам, не захочеш приходити до мене. —  З посмішкою до самих вух, поглузувала я з нього.
   — Не дочекаєшся! Я тепер тут буду частим гостем. Прийдеться тобі звикнути до цього. — Схрестивши руки на грудях, він підкреслив серйозність своїх слів.
   — Ну тоді до завтра. — Не перестаючи усміхатись, сказала я.
   Перш ніж піти, він ще раз обійняв мене.
   Зайшовши до додому і зачинивши пособі двері, я присіла навпочіпки у порозі.