Глава 11

Дуже змістовна відповідь. Може я сама себе повинна запросити на морозиво?! З чого б це я просто так заговорила про це?! Невже так важко зрозуміти натяк.
   — Ні нічого. Я просто запитала.
   — Може підемо в парк і з’їмо морозива?
   Та невже! Нарешті зрозумів.
   — Чому б і ні. — Майже без захвату відповіла я, а сама не могла натішитись від одної думки про прогулянку.
   Зачинивши за собою двері, я спустилась з ґанку і підійшла до Марка. Я не знала, на якій дистанції ми повинні бути. Чи маю я іти прямісінько біля нього, або трохи осторонь. Я не уявляла, що мені робити. Тому вирішила іти на відстані протягнутої руки.
  Ми відійшли не так далеко від будинку, аж раптом із-за рогу, прямісінько на Марка вискочив хлопець на байку. Швидкість велосипедиста була просто неймовірна. Маркові не було куди діватись, як тільки відскочити в напрямку мене. Мені хотілось крикнути услiд малому слова вдячності, за те, що з його допомогою Марк опинився ближче до мене.
    Тепер ми йшли зовсім близько, наші руки іноді зіткались, і від цього моє серце починало прискорено битись. Як добре, що парк розташований аж за двадцять хвилин звідси. Звичайно до нього можна добратись і швидше, але кому це зараз потрібно.
   День видався гарний для прогулянки, погода була на моєму боці. Сонце добряче пригрівало, але у тіні дерев під якими ми ішли, було приємно і зовсім не відчувалося спеки. Легенький вітерець рятував мене від ймовірного запаморочення, бо коли його рука ніжно торкалась  моєї, здавалось я от-от зомлію.
   Двадцять хвилин – звичайно добре, але про що цей час говорити? Якщо він зараз не почне розмови, я навряд чи зможу знов запитати про морозиво. Невже тільки мені не зручно іти мовчки? Ми йшли та мовчали хвилини три. Це лише три малесенькі хвилини, але здавалось що ми мовчимо вічність. Нарешті я почула голос Марка.
   — Ти часто ходиш у парк?
   — Так. Я майже кожного дня у ньому гуляю.
   — Сама?
   — Ні. Чому сама? З батьками, або з Лізою. — Відповіла я. На цьому наша «багатослівна» розмова добігла кінця.
   Всю дорогу до парку ми розмовляли ні про що. То про школу яку ми обидва вже закінчили, то за футбол перекинулись декількома словами. А на останок узагалі почали говорити про погоду. Нарешті на горизонті з’явився наш порятунок – парк і морозиво.
   Я сіла на лавку, а Марк пішов по морозиво. Я була здивована, побачивши скільки він несе морозива.
   — Я не знав яке ти любиш, тому купив шоколадне, ванільне, малинове, а оце взагалі не знаю, що за смак. — Засміявся він на останніх словах.
   — Ого! Нічого собі! Тоді давай о те. — Показуючи пальцем, на морозиво невизначеного смаку. — Давай дізнаймось, що за смак. — Щиро усміхнулась я.
   — Тримай. — Протягнувши морозиво, сказав він.
   Взявши у Марка морозиво, я подякувала і відкусила шматочок.
   — Ну як? Що за смак? — з цікавістю запитав він.
   — Це персик! — проголосила я, радісно посміхаючись від того що одразу впізнала смак.
   — Тобі подобається чи хочеш інше? — підсовуючи мені усі морозива, запитав Марк.
   — Мені смакує, усе добре. А ти яке обираєш?
   — Я шоколадне. Потримай будь ласка його. — Лишивши морозиво, він встав і пішов до дівчаток, які грались неподалік на дитячому майданчику. Дівчаткам було по років сім – вісім. Марк пригостив їх морозивом від чого діти пришли в шалений захват. Мене це так зворушило, що від цього він став ще милішим і прекраснішим.
   Я не могла відвести від нього погляд. Усе не могла повірити, що ми на побачені.
   Мій красень швидко наближався до мене, дивлячись прямісінько мені у вічі. Від зніяковіння мій погляд почав бігати на різні об’єкти, що знаходились у парку.
   Він сів біля мене. Я вручила йому морозиво, яке чатувала на час його недовгої відсутності. Їли ми морозиво мовчки, я гадала, що він трохи розслабився і ми нарешті знайдемо про що поговорити. Але  не так сталося, як гадалося.