Глава 8

                                                                           Глава 8. 

   Крізь сон я відчула м’якенький дотик на щічці. Відкривши очі, я побачила, як Велетень намагається зручно влаштуватись біля моєї подушки. Нарешті вмостившись, він почав голосно муркотіти. Опершись ліктями, я підвелася і подивилась на будильник.
    — Тільки пів на шосту. Ти не міг мене розбудити ще раніше?! — невдоволено запитала я в кота. Незважаючи на мене, він міцно спав, або прикидався, щоб я його не виштовхала з ліжка. Чесно кажучи, в таку ранню годину мені було байдуже, прикидався він, чи ні. Я просто хотіла доспати,  щоб мене ніхто не чіпав. Трохи покрутившись, я все ж таки знову задрімала.
   Почувши добрячий гуркіт у двері, я скочила з ліжка, не розуміючи, що сталось. Дідусь влетів у мою кімнату і почав метушливо говорити, що я заспала і спізнююсь на побачення.
  Я почала знервовано бігати по кімнаті, не знаючи що мені робити. Мені здавалось, що я ось-ось істерично заплачу. Тільки Велетня нічого не турбувало. Він і досі солоденько собі спав. Але мені не було ніякого діла до цього знахабнілого кота, адже моє перше побачення опинилось під загрозою. Навряд чи хлопець, до якого не прийшли на зустріч, захоче призначати її знову. Я всілась на ліжко, обхопивши голову руками. Дідусь стояв мовчки, доки я намагалась опанувати вир емоцій. Ні, це навіть був вже не вир, а скоріше цілий Ніагарський водоспад.
   Через декілька хвилин дідусевої мовчанки, я почула тихе посміювання. Я опустила руки з обличчя, щоб подивитись на нього.
   — Ти чого смієшся? Не бачу нічого смішного. — Ображено поглянула я прямісінько у його хитрі очі.
   Він ще більше розреготався, вказуючи пальцем на будильник. Тільки тепер нарешті до мене почало доходити – щось тут не так. Обернувшись у напрямку будильника, я зрозуміла – що саме. На годиннику було лише пів на першу. Мене жорстоко розіграв мій рідний дідусь! Моєму обуренню не було меж.
   — Хіба так можна?! — розгнівано запитала я.
   — Ой, ти дивись, вже не можна навіть пожартувати над онукою. — Весело сказав він.
   — Зачекай, я ще теж над тобою пожартую! От побачиш!
   — Не ображайся доню, — провадив він далі, —  якщо б ти бачила вираз свого обличчя, ти б так само зі мною посміялась.
   — Не хвилюйся, я посміюсь. Тільки над тобою.
   — Буду з нетерпінням чекати! — з реготом він вийшов з кімнати.
   Надувши губи, і ще трохи ображаючись на дідуся, я приходила до тями. І тут нарешті я почала розуміти – я ж іду на своє перше побачення! Тепер я дійсно почала хвилюватись. Краще б я його проспала. Як таке сильне хвилювання можна контролювати, запитувала я сама себе, доки робила ранішні процедури.
    Вийшовши з ванної, я пробралась до кухні, майже навшпиньках, щоб не привертати уваги до своєї персони. Мені хотілось швиденько поснідати й одразу побігти до своєї кімнати. Розуміючи, що якщо я зараз натраплю на своїх невгамовних родичів, вони почнуть насідати на мене з розпитуваннями. І тоді я ще більше почну нервувати. Хоча куди вже більше.  
   Поклавши невеличкий шматочок грінки до рота, і зробивши ковток кави, я зрозуміла, що більше нічого не зможу з’їсти. Настільки я була заглиблена в думки про майбутню зустріч, що не могла себе змусити ні їсти, ні пити. Завдяки надмірним зусиллям, я таки допила каву, і механічно помивши чашку, поставила її до шафки.
   Дивом опинившись, так само непомітною біля своєї кімнати, я відчинила двері. І що я побачила?! Мої любі бабуся і мама перебирають у шафі мої речі.
    — І що це ви тут робите? — запитала я, заходячи до кімнати.
   — Ми тут підбираємо речі, які тобі сьогодні краще вдягнути. — Радісно сказала мама, кидаючи на ліжко одну із суконь.