Глава 7

Доки ми сміялись і дивились картки, у мене задзвонив мобільний. Я відійшла у коридор, бо у кімнаті навряд можна було щось почути. Не дивлячись у телефон, думаючи, що дзвонить Ліза, я відповіла.
   — Алло. — Відходячи від сміху, промовила я.
   — Алло. Привіт. Це Марк.
   У мене ледве не впав телефон з рук.
   — Привіт. — Не рішуче привіталась я.
   — Як твій синець? Уже не дуже болить?
   — Так. Ні. Я маю на увазі, що все гаразд. Дякую.
   У телефоні почувся смішок Марка.
   — Я узяв твій номер у Яна. Сподіваюсь ти не ображаєшся?
   — Чого я б мала ображатись?! Навпаки, це дуже чемно з твого боку, що ти цікавишся чи я у порядку.
   — Але ж це я винен. — Сумним голосом сказав він.
   — Досить це повторювати. Це просто випадковість. — Твердо відповіла я.
   — Добре, що ти на мене не ображаєшся. Тоді може… — Недоговорив Марк.
   — Ти щось хотів спитати Марк? — я зовсім знахабніла, і вирішила підштовхнути його.
   — Та, ні. — 3ітхнув він.
   Він навіть не уявляє наскільки я зараз розлючена і розчарована тим, що він мене не запрошує на побачення. Але я теж не збираюсь йому нав'язуватись, тому краще буду мовчати й не виказуватиму свого незадоволення. Та моє терпіння дуже впевнено добігало до кінця. Пару секунд мовчанки і він нарешті «опритомнів».
   — Я радий, що синець не болить. Зустрінемось якось. Бувай. —  Поспіхом сказав він.
   Це зовсім не ті слова, що я хотіла почути. З великими зусиллями я тримала себе в руках, щоб не бовкнути зайвого. Стримавшись, я відповіла.
   — Дякую, що зателефонував. Якось зустрінемось. Бувай. — Намагалась я відповісти з нотками, вигаданої посмішки. Поклавши слухавку, я добряче грюкнула ногою по підлозі, зробивши боляче лише собі.
    Я збиралась продовжити розмову з родиною. Але знову задзвонив телефон.
   — Алло.
   — Алло. Це знову я. — Дуже чітко говорив Марк. — Якщо ти завтра не зайнята, підемо кудись погуляємо?
   Моїй радості не було меж. Я почала крутитись на місці, і що сили стиснула губи, щоб не крикнути від захвату. Нарешті опустившись з хмар на землю, я відповіла:
   — На завтра у мене немає ніяких планів. Я з радістю піду с тобою.
На другому боці слухавки, було чути, як Марк полегшено зітхнув.
   — Тоді я зайду за тобою о третій. Підійде?
   — Так.
   — Тоді до завтра. — лагідним голосом сказав він.
   — До завтра Марку.
   Мене усю трусило. Емоцій був цілий шквал. Ноги підкошувались, а мозок зовсім відключився. Обернувшись у бік вітальні, я побачила зацікавлені вирази обличчя усієї родини. Видно я дуже голосно розмовляла з Марком. Я добре розуміла, чому саме вони так на мене зиркають. Почувши хлоп’яче ім'я, вони звичайно здивувались. Інколи мені дзвонили хлопці, але це були учні з якими я вчилась, і вони телефонували лише тоді, коли їм була потрібна допомога з домашнього завдання. А почувши нове ім'я, вони своїми поглядами несвідомо виказували свою зацікавленість. Для них і для мене це була несподіванка. Їхня дівчинка збирається на побачення. Я і сама у це повірити не могла. Уявляю, що вони собі вже навигадували, підслуховуючи «мимоволі» мою розмову. Тепер звісно доведеться усе пояснювати.
   Заходячи до вітальні, я усіх попередила, що розповідь буде короткою. Всівшись на крісло, бо ноги мене зовсім не тримали, я почала усе дуже швидко викладати. Розповіла, як ми з друзями пішли на майданчик, і як м’яч поцілив мені в око, і звичайно про те, хто саме це зробив. І до того ж не забула додати який милий і гарний мій новий знайомий. Закінчивши своє оповідання, я встала, щоб піти до себе у кімнату.
   — Добраніч квіточко. — Сказав тато.
   — Добраніч усім. Сподіваюсь, я хоч трохи втамувала вашу цікавість. — З посмішкою сказала я і вийшла.
   Вдягнувши піжаму, я вляглась у ліжко, і поправивши подушку, опустила свою важку від думок голову. Крутилась я ще з пів-години, доки не почула стукіт у двері.
   — Увійдіть. — Промуркотіла я.
   — Це, я доню. — Заходячи, сказала мама.
   Матуся точно відчувала, що я не зможу сьогодні заснути. Тримаючи у руках склянку води, вона сіла на ліжко. Поставивши склянку на тумбочку, вона почала гладити мене по голівці та говорити.
   — Я знала, що ти не спиш, тому вирішила принести тобі попити. — Продовжуючи гладити мене, говорила вона.
   — Дякую, матусю.
   — Завтра усе буде добре, ось побачиш. Спи та не про що не турбуйся.
   Немає кращого заспокійливого, ніж мамин голос. Як вона легко мене розуміє. Мені навіть нічого не треба говорити. Поцілувавши мене у чоло, вона встала і вийшла з кімнати.  Після її слів я заспокоїлась і зовсім незчулась, як заснула.

 

ПРОГРАМА ЛОЯЛЬНОСТІ ЗНИЖКИ‼️
https://booknet.com/uk/blogs/post/239156

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА МІЙ ІНСТАГРАМ ТА СТОРІНКУ НА БУКНЕТ, БУДУ ДУЖЕ РАДА
https://booknet.com/uk/anna-xarlamova-u708220

https://www.instagram.com/kharlamova_anna_writer/